Собака

То був жахливий день…

Декілька важких невідкладних пацієнтів, два скандали, одна безуспішна реанімація – це вже занадто для звичайного робочого дня у невеличкому веткабінеті. Ще й асистентка ця… Я вже тричі просила не ставити її до мене на зміну, але директор мав якісь свої, загадкові причини постійно міняти асистентів між лікарями. От і сьогодні ця дивачка або стовбичила поряд із поглядом лемура-олігофрена, або недолуго і повільно намагалася виконувати мої вказівки. Даючи їй завдання, доводилося використовувати принцип роботи програмістів: формулювати речення так, щоб їх можна було сприймати виключно однозначно. Інакше прохання “поставити крапельницю” могло бути реалізовано у вигляді акуратно встановленої посеред приймальні стійки з розчинами.

Нарешті десь о п'ятій годині видалася вільна хвилинка, щоб таки з'їсти пару шматків піци й випити хоч кілька ковтків нормальної гарячої кави. Наша маленька каптерка розташовувалася за кабінетом інтенсивної терапії – ветклініки часто займають приміщення, насправді зовсім не пристосовані для їх потреб. Я втомлено дочовгала коридором до дверей в інтенсивну терапію, складаючи в голові призначення для котика з проблемними нирками, відчинила їх, і остовпіла.

Біля столу стояв собака.

Той собака, який помер.

Збитий машиною собака, якого я, бляха, реанімувала сорок хвилин, якого я вмовляла не помирати, і чию смерть я точно, стовідсотково законстатувала п'ять годин і двадцять чотири хвилини тому.

Я вискочила за двері і захлопнула їх. Ноги трусилися. Руки, в принципі, теж. Серце намагалося піти звідси геть окремо від мене. Не може такого бути… Привиділося? Долаючи паралізуючий жах, я знову привідкрила двері, цього разу рівно на один сантиметр, щоб знов побачити, як біля столу так і стоїть ця чимала кошлата дворняга. Дивиться на мене мутними мертвими очима. І має дуже неприємний оскал, наче зібралася мститися мені за зламані в процесі реанімації ребра. І ще, здається, вона трохи змінила позу, підступивши ближче…

Моя притрушена асистентка знайшла мене, коли я, сидячи під дверима інтенсивної терапії, хапала ротом повітря і намагалася не від'їхати у повну кататонію. Вона, за своєю звичкою, завмерла поряд із виряченим бездумним поглядом, а через кілька секунд запитала своїм завжди млявим беземоційним голосом:

– Там собачка?

Трясця твоїй матері, Ларисо. Так. Там собачка. Мертвий собачка. Стоїть. Стоїть і дивиться. Я відчувала, як форму на моїй спині просочує холодний піт.

– А. Ну, то це я його підняла. – так само мляво і беземоційно відповіла вона, наче мова йшла про непомиту чашку.

На мене звалилося неймовірне полегшення. Як я не додумалась раніше? Ларисі потрібно було помити підлогу після реанімаційних заходів, задубіле тіло їй заважало, заявники бездомну тварину ховати відмовились, служба з утилізації приїде лише завтра, тому вона просто притулила труп до ніжки столу… Просто підняла, щоб прибрати. Істерично сміючись, я зайшла в кімнату і потуцяла тіло ногою – так, воно мертве, нерухоме, як і має бути. Час випити кави, в яку я, попри свій принцип не бухати на роботі, таки плеснула щедру порцію рому.

Вночі я прокинулась від бурмотіння і якогось брязкання. Лякливий сон здуло моментально: така вже професійна звичка – ніколи не засинати надто глибоко. Лариса щось робила в інтенсивній терапії. Якого біса? Я підійшла до привідчинених дверей. Вона сиділа на підлозі і гладила собаку. Того самого собаку. Собака сидів навпроти неї в дивній позі, начебто не міг до кінця зігнути лапи, і стукав хвостом по ніжці стола, наче метроном – стук, стук, стук… 

– Вони тебе спалять. А я тебе підняла. Погано. Багато сил… – голос асистентки звучав так, наче це не один, а двадцять різних голосів одночасно промовляли однакові слова. Мої ноги підкосилися, і я гупнулася дупою на підлогу. Обидві істоти подивилися на мене – і в обох з очиць потекли цівки важкого білого диму…

Мій голос зламався, я замовкла, відчуваючи, що ще кілька слів – і я знов зірвусь в істеричний напад, після якого кілька годин не буду себе пам'ятати. Психіатр співчутливо похитав головою:

– Досить на сьогодні, люба. Ти й так велика молодець – нарешті наважилася виговоритися. Зараз краще відпочити. І там, до речі, до тебе відвідувач.

Я сиділа за столиком в кімнаті для зустрічей і відсторонено гадала, хто ж це прийшов сьогодні – мати, сестра чи одна з двох подруг? Аж тут з-за мого плеча млявим і беземоційним голосом прозвучало:

– Привіт. Дарма ти розповіла. Але я принесла тобі кави. Гарячої.