Штефкові сподні

Пішов Штефко тихо, уві сні. Роздягнувся до пояса, запалив собі свічку і помер. Тіло його знайшли холодним лиш під вечір. Повідали свідки: сидів небіжчик на табуреті у самих споднях — отих, що носив, скільки його пам’ятали, — і скляними очима в куток дивився, де на стіні висів образ Богородиці. Ото й хрестились усі, хто поріг хати переступав, бо іконна рама від дідового погляду знизу вже тліти починала.  

— Не їдь, дитино. Не треба. Там... не так, як колись, — пробувала Михая відрадити хресна, але небіж уперся. Не бачилися з вуйком роками, то хотів його в останню путь хоча би провести.

Дорога до села була порожньою — жодної машини чи фіри не їхало. Ішов пішки. Добрався, аж коли сутеніло. Село як вимерло: жодна пташка не защебече, і собаки не гавкають. Вулиці безлюдні, люди наче поховались від когось. Лиш біля церкви баба на лавці сиділа і кістлявими пальцями вервичку перебирала. 

— Ну шо, Михасю? Вернувсі? — спитала карга, вибалушивши на нього закатарені більмом очі. — Вчув йис, як тя вуйко кличе???

Спохмурнів Михай, та не тільки від химерної балачки, а ще й тому, що не зміг спізнати жінку. Стара розреготалась, а небіж сплюнув на землю і рушив далі. 

Хату вуйка він знайшов легко — стояла на тому ж місці, що й в дитинстві. І ґанок перекошений, сходи мохом поросли. Усередині все пахло самогоном, тліном і чимось ще — важким, як мокра вовна. На ліжку лежали охайно складені вуйкові сподні. Михай відсунув їх і присів поруч. Якусь мить отак роздивлявся довкола, а далі взяв зі столу пляшку самогону і хлюпнув у склянку.

— За упокій душі, Господи… — мовив стиха, кивнувши на образ, і влив трунок у горлянку. Скривився, бо ж пекуча зараза, але малинівка приємно черево зігріла, тож випив ще раз, а потім ще. Незчувся, як голова пішла обертом, гепнувся на ліжко і захропів.

Прокинувся Михай від тупотіння по дерев’яній долівці. Примружився, а над ним люди стоять і хтось за ноги шарпає. Придивився, а то сліпа баба, яку біля церкви зустрів, з нього джінси здирає. Спробував підвестись, але кілька дужих хлопів підскочили, навалились на нього зверху: тут не те, що вирватись, дихати важко.

— Схаменіться, люди, — з жахом видихнув небіж, бачучи, як стара баба вуйкові сподні на нього вдягає. — Я зі Штефком попрощатись приїхав.

— Всьо ся встигне, — прошипіла відьма і скомандувала хлопам виносити Михая з хати. 

Привели його на галявину, устелену хмизом, і прив’язали до закопаної в землю ворини. В ніс вдарив різкий сморід солярки. Чоловік знову спробував вирватись, але мотузки тільки глибоко вп’ялись у шкіру. Хлопи і молодиці в довгих сорочках — десятки зо два — обступили його тісним колом, хтось кинув на купину запалений сірник і та вмить зайнялась. Карга промовила якесь закляття, вогняні язики зметнулись до Михая, і той закричав від болю. Полум’я обпікало його, плоть смерділа, плавилась, та не згорала. Тоді як на вуйкових споднях навіть ниточка не обсмалилась. Отак палав чоловік і чудувався, чому не вмирає, чому біль та вогонь не приносять йому завітної кончини.

Опівночі зняли його напівпритомного зі стовпа та й понесли до річки. Обвуглене тіло занурили у воду, чорна плоть зашкварчала, але Михай відчував лиш порожнечу, що заповнювала собою кожну клітину його тіла. Лежав і не відводив очей з неба, де висів повний місяць, наче хотів розчинитись у його блідому світлі. А молодиці, вмивши його, вбрали у чисту сорочку та вінок з чортополоху на голову наділи. Двоє хлопів помогли звестись на ноги і повели в бік цвинтаря.

— Хтів йис увидіти вуйка?— хихотнула баба, нахилившись над виритою могилою, в яку опустили Михася. — На маєш!

Повернув чоловік спроквола голову і побачив, що лежить біля нього вуйко-небіжчик. Очі Штефка відкриті, крижаний погляд, за яким ховалась порожнеча, звернений на зорі.

— Ачєй, полюбилисі тобі вуйкові сподні? — скреготнула щелепами баба. — Маєш теперʼка за них платити.

— Один пішов — інший прийшов, — прорекли над ямою молодиці. Махнула відьма до когось рукою, віко труни гупнуло, і пітьма з головою накрила Михая.

Якийсь час він прислухався, як на кришку домовини сиплеться пригоршнями земля. А потім відчув біля своєї шиї гарячий віддих вуйка, який заворушився поруч.

— Ото дурень, треба було хресну слухатись, — подумав наостанок Михась.