Чистка

—    Тільки прибирання, нічого більше, — сказав майстер і щез, як тільки ми зайшли в квартиру.

Було тихо. Стара хрущовка. П’ятий поверх. У повітрі — густий запах старості, пилу й чогось солонуватого. Квартира дісталась нам по «спадку»: ніхто не хотів брати участі у цій афері, але ми були голодні студенти, і п’ять тисяч за прибирання — то щастя.

—    Зробимо швидко. Я виношу речі, ти миєш, — сказав Богдан, і вже тягнув мішок з подушками. Вони були дивно важкі, ніби там не пух, а щось живе. Я відвернувся.

У кухні стояв холодильник радянського типу. Нерівномірно гудів. Я відкрив дверцята — всередині жодного продукту. Лише баночка без етикетки й записка: «Не відкривати до Великого Споживання».

Я не відкрив.

Пішов у ванну. Там був таз із водою. У воді — нігті. Довгі, чисті, акуратно підстрижені. Я набрав повітря в легені й вирішив, що то — жарт. Студентський мозок так і працює: заперечення, мем, тікати.

У коридорі Богдан стояв із відкритою шафою. В руці — чоловіче пальто. На ньому — пришпилена записка: «Це тіло». Він хмикнув.

—    У сенсі — “це тіло”?

—    Може, метафора. Може, арт.

Я відкрив інші двері — кімната. Всередині — ліжко, книжкова шафа, телевізор. Все звичайне. Але з телевізора йшов шепіт.

—    Не увімкнений, — сказав Богдан.

Шепіт став гучнішим.

Ми вийшли. За нами щось клацнуло.

У вітальні, де ми почали складати речі, на підлозі лежала картина — масло, стара рама. На ній — обличчя. Не пейзаж, не портрет. Просто велике, детальне обличчя. Очі заплющені. Губи трохи відкриті. І підпис: «Мене не турбувати».

Ми посміялись, зробили селфі. Але на фото обличчя було з відкритими очима.

Ми стерли.

І пішли швидше працювати.

Через годину Богдан замовк. Я знайшов його на кухні. Він стояв, дивився в порожню банку. Зсередини тягнулась нитка. Вона вела під підлогу. Богдан тримав банку мертвою хваткою.

—    Відпусти.

—    Не можу.

—    Це ж просто банка!

—    Вона… сказала мені рецепт.

Тоді я взяв банку і кинув у смітник. Здається, щось там заверещало.

На годиннику було 23:07. Ми мали закінчити ще вдень. Але надворі — ніч. І за вікном не видно було жодного будинку.

—    Ти коли заходив, ти бачив сусідів? — спитав я.

—    Я не пам’ятаю, чи взагалі сюди заходив.

—    А як ми дістались п’ятого поверху?

—    Ми піднімались… чи ні?

У дзеркалі ванної була ще одна записка. Хтось наліпив зсередини:

«Ви вже частина інтер’єру. Залишайтесь чистими.»

Телевізор знову заговорив. Тепер уже голосно.

—    Ви не сплатили оренду плоттю.

—    Речі не винесені. Вони винесуть вас.

І двері за нами зачинилися.

Ми бігли — до ванної, до вікон, до кухні, назад до коридору — все змінилось. Вікна вели в темряву, шафи росли, як гриби. В ліжку вже хтось дихав.

Я впав. Богдан зник.

І тоді хтось сів мені на груди. Не важкий, але холодний.

Голос пролунав із середини картини:

—    Ти прибрав?

—    Ні…

—    То прибирай себе.

І я почав зникати.

Спочатку — одяг. Потім — шкіра. Потім — спогади.

Якщо зайдеш туди, знайдеш чисту квартиру. І дві записки.

Одна — “Мене не турбувати”.

Друга — “Чисто зроблено. Нас двоє”.