Духмяна Дупа
— Не стій на порозі, ну!
Жінка в простій твідовій сукні схопила зіщулену дитину за руку і грубо заштовхнула до кімнати. З десяток очей втупилися в дівчинку: новенькі в них нечасто бували, а як бували, то надовго не затримувались. Обвівши присутніх поглядом, жінка, не приховуючи огиди, оголосила:
— Це Марічка. Буде з вами до кінця року. Вона дещо повільна, тож якщо не второпає щось із першого разу — струсоніть її добряче.
Вихователька поспішно залишила кімнату, витираючи руку об поділ сукні. Діти обережно почали обступати нову дівчинку, роздивляючись. Рожеве платтячко, стара ганчір’яна лялька без ока, міцно стиснута в руках, дві русяві косички.
Погано.
Гарненьким дівчаткам було непереливки.
— Привіт, — тихенько почав хлопчик з синцем під оком. — Я Павлик. А твою ляльку як звати?
— Вона не говорить, — сухо відповіла дівчинка. — Але все бачить.
Діти здивовано перезирнулися. Інший хлопчик прошепотів:
— Якщо ти не слухатимешся — тебе заберуть! Як Оксанку. В один день вона зникла — і ніхто її більше не бачив!
Двері без попередження грюкнули і увійшли дві тітки — одна товста і кострубата, а інша напрочуд кістлява, хоч і молода.
— Зоя! Вийшла! — гаркнула жирна.
Дрібненьке косооке дівча, тремтячи, підвелося з підлоги. Виховательки схопили її за розпущене волосся та виволокли в коридор. Майже одразу як зачинились двері, пролунав глухий ляпас, а за ним дівочий вереск.
— Вчора за вечерею Зоя забула сказати "дякую", — мовив Павлик, — а тут так не можна.
Марічка стояла, наче загіпнотизована звуками з-за дверей, її бліді пальці сильніше вчепилися в ляльку. Зоя в коридорі ревла і благала про допомогу, старші жінки лаялися на неї такими словами, яких не було у дитячих книжечках.
— Ви їй не допоможете? — запитала нарешті Марічка, повернувшись до дітей.
— Щоб нас залишили без какао? — пирхнув той, що звався Мишком. — Та і ліва рука пані Стефи сильніша за нас усіх, особливо, коли тримає лозину.
— А чому ви сюди приходите? — не розуміла Марічка.
— Наші батьки нас тут кидають, — відказала пухка дівчинка. — Їм все одно, що з нами, головне, аби ми не заважали їм вдома, — з цими словами вона взяла з полиці книжку з картинками і вмостилася в кутку. Інші діти також розбрелися кімнатою, шукаючи для себе заняття.
Двері знову відчинили і в кімнату ввійшла та сама пані Стефа. Посічене віспою обличчя робило її схожою на стару свиню. Вона уважно подивилася на дітей, кожен з яких зіщулився під її поглядом, а тоді зупинилася на ляльці у руках Марічки.
— Викинь це лайно. У твоїх батьків що, немає грошей на нормальні іграшки? Не вистачало ще, щоб ця лялька заразила тут усіх вошами.
Марічка мовчала, втупившись у жінку.
— Що, язика ковтнула, дурепа?! — обличчя пані Стефи перекосило люттю. — Відповідай, тварюко! Байстрючка!
Вона зацідила долонею так, що Марічка похитнулась.
Світло у кімнаті замиготіло, як перед бурею. Хтось із дітей зойкнув.
І в ту мить ворухнулася лялька.
Її єдине око — чорний ґудзик — засвітилося зсередини, немов там запалилися вогні самого пекла.
Пані Стефа рвонула догори, мов піднята невидимою рукою, гупнувши всім тілом об стелю. Додолу посипалася штукатурка. Жінка розкрила рота, але замість крику з неї вирвався фонтан крові та відірваний язик. Хрускіт кісток наповнив кімнату, кінцівки виховательки вигиналися під неприродними кутами, як у маріонетки. Діти із захватом спостерігали, стрибаючи довкола Марічки на тоненьких ніжках.
Товста тітка увірвалася до кімнати, почувши крики колеги, та застигла від побаченого: щелепа Стефи теліпалася на кількох сухожилках, майже повністю відірвана від голови. Жінка перевела погляд на Марічку, яка тепер рішуче тримала свою ляльку над головою.
— Що ти наробила, відьмо?! — загорлала жінка, вибалушивши очі. — Ти… диявольське дітисько, бридке…
Вона послизнулась у калюжі Стефиної крові і гепнулась на коліна, хапнувши повітря ротом. Інша вихователька забігла до кімнати і пронизливо заверещала, затуливши очі зморщеними долонями, а тоді зомліла. Вже наступної миті голова огрядної жінки луснула, як гнилий гарбуз, розкидавши кашу мозку на дитячі малюнки на стіні. Ляльчине око востаннє блимнуло і знову перетворилося на ґудзик.
— Круто… — захоплено видихнув Павлик, зіниці бігали туди-сюди.
— Що далі буде? — прошепотіла з-за крісла-гойдалки пухка дівчинка.
— Нічого, — відказала Марічка. — Тепер ми самі собі вихователі.
Вона вийшла з кімнати, ступивши рожевою туфелькою в калюжу крові. Позаду діти, спершу нерішуче, та потім дедалі сміливіше, рушили за нею.
