Щовівторка о 20:00 у підвалі міської бібліотеки збиралися вони — ті, про кого не говорять уголос. Не тому, що страшно, а тому, що смішно. Бо хто повірить у Клуб анонімних перевертнів?
— Мене звати Микола, і я... волосатий щочетверга, — сказав лисуватий чоловік у светрі.
— Привіт, Миколо, — монотонно озвалися інші.
— Я не хочу бути перевертнем. Я алергік! Мене обсипає навіть від власної шерсті. Востаннє я чхнув так, що здув паркан у тещі.
— А що каже лікар? — спитав дід у капелюсі, у якого хвіст стирчав зі штанів.
— Каже, це психологічне. Типу, внутрішній вовк на щось образився. А що йому не подобається? Холодильник я не відкривав три дні!
— У мене гірше, — втрутився новенький. — Мене звати Антон. Я вампір. Але тільки за документами.
— Це як?
— У 2007-му помилився чиновник у паспортному. І записав мене «Vampyrus domesticus». Тепер я не можу здавати кров, бо «конфлікт інтересів».
Усі закивали з розумінням.
— Але я навіть не кусаюсь! Максимум — гризу льодяники. І тільки полуничні.
— А я — Степан, — додав ще один. — Колись був нормальний зомбі. Мотався, стогнав, ламав меблі. А тепер — веган. І мене не беруть до армії зомбі. Кажуть, “ти нам імідж псуєш”.
— А мозок їси?
— Тільки тофу з куркумою. Кажу ж: веган.
Тут у кімнату зайшла координаторка — Галина Семенівна, відьма з пільговим пенсійним.
— Ну як справи, мої нечисті? — всміхнулась вона. — Хто сьогодні приніс щось на обговорення?
— Я, — підняв руку Віталік, скромний бісик з бухгалтерії. — Мене переслідує мій дід. Теж біс, але старого покоління. Каже, я занадто «м’який» і «без вогника». І постійно хоче, щоб я підпалював щось для досвіду.
— А ти?
— Я підпалив PowerPoint-презентацію. На робочому ноуті. Було ефектно. Але тепер мене підозрюють у саботажі.
Усі зааплодували.
— Добре, — сказала Галина Семенівна. — Переходимо до медитації.
Всі зручно сіли, хтось склав лапи, хтось — щупальця, хтось просто завив.
— Уявіть, що ви — не монстр, а звичайна людина. Ідете супермаркетом. Купуєте каву без кофеїну. Вас не впізнають, не лякаються, не питають чому у вас копита.
— І не кидають часник, — зітхнув Антон.
— І не стежать GPS-ом, — додав Микола.
— І не кличуть екзорциста, — через сльози вигукнув Віталік.
Усі трохи помовчали. Потім хтось не втримався й засміявся.
— Ну серйозно, — сказав Степан, — хто викликає екзорциста через проблему з Wi-Fi?
— Хазяйка, — сказав Микола. — Думала, я навів нечисть. А я просто встав не з тієї лапи!
Засміялися всі. Навіть примара, яка весь цей час висіла над столом і тихенько лякала чайник.
Коли зустріч закінчилась, усі обійнялися, обмінялися закляттями підтримки та поїхали по домівках.
На виході Микола озирнувся:
— Знаєте, я радий, що ми є. Бо коли світ вважає тебе страховиськом, добре мати тих, хто розуміє, як це — боятись самого себе... і ще рахівниці.
— Ти молодець, — сказала Галина Семенівна. — Наступного разу буде гість з Дніпра. Каже, що він чайник, але всередині — Чупакабра.
— Ну от, знову хтось з айтішників, — зітхнув Степан.