#ХайпЧиСмерть

Вечір, запах землі, смерть що дихала в потилицю. Він прокинувся в труні. Знепритомнів?

Непроникна темрява. Повітря — сперте і важке, наче бетонна плита на грудях.

Паніка миттєво скувала тіло. Холодний піт прокотився хребтом.

Челендж вийшов з-під контролю.

Він сіпнувся, вдарився чолом об віко. 

Спробував просунути руки  потерти лоб — тісно, тіло заніміло.

«Це жарт. Просто довбаний жарт».

Він сам запропонував цей тупий челендж — «2 години стріму в труні». Хотів хайпанути на переглядах.

Хлопці знімали все: як він ліз всередину, як жартував про життя після смерті. А потім направилися до машини за апаратурою, щоб слідкувати за ефіром. 

Перші 20 хв була тиша, яку вони прийняли за гру блогера.

«Де світло? Де відео? Червона цятка блимає...»

Він дістав телефон. Екран чорний. Не вмикається.

«Батарея здохла? Чорт, невже забув зарядити? От йолоп.»

Все робилося похапцем — щоб встигнути до комендантської години. Можливо щось не врахували на місці.

Пальці намацали стінки — сире дерево, не оббивка, не фанера. Грубо зібрана конструкція — справжню труну не дістати, ритуальники не продають, от склепали самі.

Царапнув дерево — не лишилося подряпин. Глухий звук, як у колодязі.

Ніякого руху зверху. Ніхто не відкриває.

«Якого чорта? Невже забули за мене, уйобки? Пішли,чи що?! Вони не могли…»

Обрали ліс недалеко від кладовища для гарного кадру.

Труну не повністю засипали — лише зверху трохи землі, для антуражу.

Вентиляцію зробили і на тому добре — труба тягнулась убік, щоб не виднілась на відео.

Але хтось переорав ногами, пожартував чи лопату зронив. Можливо, зачепили, коли клали в заглиблення?

Земля просипалась потроху та осідала в трубі.

Тепер повітря свистіло у вухах. Його меншало. Кожен вдих як крізь подушку.

60 хвилин стріму. Зображення блимало, звуку все немає. Повідомлення в чаті. 

«Перевірьте звук» 

«Хай заговорить»

«Йобнуті — це не смішно. Відписка» 

Юнак крикнув. Відчайдушно. Хрипко. І почув голос. Жіночий шепіт:

— Ти вже третій.

Він завмер.

— Хто тут?!

Тиша. Хвилина вічності.

— Заспокойся. Тобі не довго кричати.

Голос лунав то збоку, то знизу. То прямо в голові.

— Де ти?

— Під тобою...

Глухий удар ноги в труну і таке ж відлуння. Щось було не так. Не почулося ні звуку. Чому ніхто не прийшов?

— Тут не можна померти. Але й вийти — також.

Юнак стиснув зуби.

«Це не може бути правдою».

Він істерично засміявся.

— Це розіграш? Ви… ви це знімаєте, придурки?! Харе, блять!

— Вони не чують, і не повернуться.

— Хто ТИ?!

Пауза.

— Та, хто теж шукала вдобайки?

90 хв стріму. Один з хлопців зірвався в ліс, інші за ним, щоб заспокоїти.

Вони все ще вважають, що це просто гра, яку можна зупинити, коли завгодно. Але не вони під землею. Не вони в труні.

Обличчя стрімера стало вологе. Ніс палав. В'язка суміш крові і поту стікала з чола.

Він торкнувся віка — і почув… музику?

Далека симфонія. Струнні. Наче з моторошного фільму. Тягуча, нав’язлива, похорона. З нею — хор голосів. Шепотіння. Сміх.

Підсвідомість грається з ним. Миттєве божевілля.

«Це лише галюни».

— Вони дивляться. Вони пам’ятають… — каже жінка. 

«Ця лярва ще тут? Насміхається.»

— Я хочу вийти! Агов, — кричить він. Друзям? В камеру, що блимає? Чи в порожнечу?

— Тепер ти — частина шоу. Ти хотів лайки. Тримай. Навіть після смерті.

Труна здригнулась. Шви затріщали. Віко прогнулось усередину, мов гума. Хтось намагався… втиснутись назад.

Його рот сам відкрився. Земля, голос, музика вплітались у легені.

Він більше не кричав. Не міг. Задихався. І слухав.

Очі, наповнені жахом, звикли до темряви. І в ту саму секунду, коли він уже не здатний був навіть думати про втечу, його погляд зупинився на чомусь.

Обличчя прямо навпроти. Втиснуте в кришку. Жіноче. Усміхнене. Розсохле. Волосся — рідке, злипле, трималось клаптями на гнилому черепі.

— Дякую. Тепер я вільна, — каже вона, та змінюється, стає юною красунею. Вбирає його дихання, тривогу, життя. Як та мумія принцеси з хрінового фільму з Томом Крузом.

— Твої глядачі вже тут. Твоя аудиторія вічна. Темрява — більше не викличе страху. Вона — дім.

Тіло застигало. Серце сповільнювалось. Повітря вже немає. Мозок відмирав нейрон за нейроном.

110 хв стріму. Заблукали.

Камера в кутку труни блимає червоним.

Запис іде. Але в прямому ефірі — перешкоди, рване зображення, хрипкий звук.

120 хв стріму. Згори стукіт.

— Чуваки, він не відповідає…

— Відкривай швидше!

Вони запізнилися.