Жмяк!

Марта приходить до тями. На стелі висить люстра, яку давно хотіла змінити. За мить усвідомлює, що лежить зв'язана на підлозі власної вітальні. Рот заклеєний скотчем. М'язи, в худорлявому тілі, ниють, голова болить, наче з похмілля, неслухняні пасма рудого волосся лізуть в очі. Свідомість паралізує страх і відчай. За тридцять років життя — це найжахливіше, що з нею трапилося.

Робить кілька глибокий вдихів. Опановує себе. Звивається всім тілом, щоб звільнитися. Вдається перевалитися зі спини на бік.

Помічає поряд зв’язаного, з заклеєним ротом непритомного Тараса — чоловіка, з яким майже рік отримує задоволення від сексу і спілкування.

Панічний напад знову сковує її. Останнє, що пригадує — як вранці відчинила двері квартири Єві, сорокарічній брюнетці, яка кілька місяців винаймає житло поверхом нижче. Єва попросила сигарет. Коли Марта відвернулася, щоб знайти їх, відчула укол в шию та знепритомніла. Вона розуміє, що Єва так само знешкодила Тараса, коли той прийшов.

Інстинкт самозбереження виводить Марту зі ступору. Намагається підповзти до чоловіка.

— Куди намилилась? — чує голос Єви і помічає сусідку.

Та височіє над ними, одягнена в захисний комбінезон, на руках — латексні рукавиці, на голові — каптур. За прозорими захисними окулярами ховаються сірі очі. В них виблискують божевільні вогники.

Єва підносить відкриту медичну пляшечку до носа Тараса. Той здригається і відкриває повіки. В очах відображається подив, потім — переляк. Починає безпомічно борсатися, мов риба на березі, несамовито мугикаючи.

— Заглохни! — Єва ставить ногу, в гумових чоботах, йому на груди.

Тарас затихає, дихає важко.

— Ти теж не рипайся! — штурхає ногою Марту.

Та завмирає, часто кліпаючи повіками.

— Так краще, — недобре посміхається Єва.

Милується ними, мов товаром на ярмарку.

— Я вклала вас тут, — оголошує буденним тоном, — щоб стратити! — глядить гнівно на Тараса. — За зраду! — зиркає холодом на Марту. — І за пособництво зраді. — В руках з’являється молоток.

Марта і Тарас панічно звиваються, мугикаючи в унісон.

Жмяк!

Тиша.

Обличчя Марти прикрашають бризки крові від розтрощеної голови Тараса. Її крик не може вирватися на волю. Лиш сльози вільно тікають з округлених, від жаху, очей.

Єва присідає біля трупа. Витирає кривавий молоток сорочкою Тараса.

— Знаєш який сьогодні день? — зазирає в розширені зіниці Марти. — Півроку тому, я взнала, що мій коханий Ігор, мене зраджує, з якоюсь офіціанткою! — усміхнене обличчя стає похмурим. — А грьобана іронія долі в тому, що я, бляха, психотерапевт: допомагаю жінкам пережити зраду. — Тицяє молотком, з залишками крові, в бік Тараса — Доречі, його дружина, Ліза, моя остання пацієнтка. Дізнавшись все, я прозріла і усвідомила, що вся моя робота — лайно собаче. Я вирішила спростити життя Лізі та допомогти собі. — Підводиться і буцає носаком тіло Тараса. — Немає людини — немає проблеми. І не треба витрачати час на безглузду терапію.

Марта звивається всім тілом, намагається кричати, та чутно лиш жалюгідне мугикання.

— Ти в курсі, що більшість жінок пробачають зраду? Тупі курки! Але не я. — Підносить молоток до обличчя Марти. — Хочеш знати, чому я тебе вб’ю?

Марта зажмурює заплакані очі, намагається відповзти.

Єва хапає її за волосся і притягує до себе.

— Бо ти так само винна! — цідить крізь зуби. — Як і він! — махає молотком в бік мерця. — Ти не заставила Тараса піти від Лізи! — в голосі ненависть. — А одразу розставила ноги! — в очах виблискують сльози. — І Ліза винна, що проґавила зраду. — Відпускає волосся. — І я винна, що довірилась Ігорю. — Голос затихає. — Нам жити з цим, але не тобі. — Направляє молоток на Марту.

Та вся тремтить. Її джинси мокріють між ніг.

— Думаєш, мені не вистачило духу вбити Ігоря і його лярву? Думаєш, зриваюсь на вас, як хвора маніячка? — перекидає молоток з руки в руку. — Ні! — хитає головою. — В юності, я грала в театрі. Знаєш, яка запорука вдалої вистави? — Зазирає у вічі Марти. Там читається благання не вбивати. — Бачу, не знаєш. — Обводить поглядом вітальню. — Я готувалася три довбані місяці: переїхала сюди, познайомилася з тобою, вивчила ваш графік побачень, взнала, коли твоїх сусідів не буде, щоб… — Витримує паузу. — Провести генеральну репетицію моєї головної кривавої вистави! — посміхається і замахується молотком.

Жмяк!

Тиша.

Речі, заплямовані смертю, Єва лишає біля мерців.

Обливає квартиру бензином.

Одягає спортивний костюм. Наклеює собі штучні вуса. Ховає голову в каптур, молоток — в наплічник, очі — за темними окулярами.

— Тепер страта Ігоря і його сучки пройде ідеально. — Порушує мертву тишу Єва і підпалює сірник.