Подоляночка

Твоє волосся заквітчали білим. Вбрали у сукню, вишиту червоними маками. Співали пісень та називали Подоляночкою. Ти не хотіла.

Тиждень тому, вони прийшли до тебе з подарунками. Розповідали про виснажену землю, що хорошого урожаю немає два роки поспіль. Так, ніби ти не знала.

Про обряд — дитячу забаву, «символічну» жертву полю.

— Маємо відродити звичаї пращурів, — промовила старостина, — земля помирає.

Ти відмовлялась. Не бажала слухати їхні дурнуваті байки та вмовляння. Ти вже не дитина.

Баба Ґандзя, стара відьма, наказала жінкам вийти. Залишилась з тобою наодинці. Ти сказала собі, що не боїшся.

Її напівсліпі, затягнуті більмами очі, дивились чіпко. Вона посміхнулась, поманила скоцюрбленим пальцем. Ти підійшла, бо не послухатись було неввічливо. Стара міцно схопила за руку, потягнула до себе. Ти скривилась від нудотного запаху цибулі та гнилого м’яса, що виходив з беззубого рота. За мить, Ґандзя опинилась за твоєю спиною, а її кістлява рука — на твоєму животі. Спробувала вирватись — даремно. Ти завмерла, а стара захихотіла. Кілька крапель слини впали на твою щоку.

— Ну що ж ти, ясочко, злякалася? — прошамкала тобі на вухо. — Нема чого боятися старої Ґандзі, хіба я тебе скривджу?

Ти похитала головою. Не тому, що повірила.

— Не слухай їх, — кивнула вона на двері. — Тупі курки, булькочуть про звичаї пращурів, а самі ні біса не тямлять. Землі не всралась твоя цнота.

Стара гладила твої коси, а ти завмерла від невіри та відрази.

— Призначення жінки та землі — родити. В тобі вже проросло сім’я, — кістлява рука провела по животу, — земля це відчує, відізветься.

Ти заклякла, не в змозі поворушитись. Якщо Ґандзя знає, то скоро…

— Не скажу я їм, не переймайся! — розсміялась вона, бризкаючи слиною. — Після обряду вийдеш заміж, а згодом народиш — все, як годиться.

— З-за кого? — прохрипіла ти.

— Знайдемо тобі легіня. Хіба їх мало по світу ходить? Он твій — прийшов, натішився тобою та пішов. А ти, дурненька, на приблудного повелася…

Ти вивільнилась з її рук, сіла на лавку.

— А якщо відмовлюсь? — запитала нерішуче.

— Можеш… — погодилась вона. — Тоді вони для обряду оберуть якусь цнотливицю — змарнують рік. Люди підуть, село спорожніє. А ти залишишся — з пузом і без легіня.

Очі запекли, наповнились сльозами.

— Можеш, звісно, сама пошукати. Поки пуза не видно. Та хто тебе, сироту без посагу візьме? Та ще поспіхом?

Вона знов підійшла, погладила по голові.

— Не плач, ясочко, стара Ґандзя все владнає.

Ти стояла у гаю, заквітчана й ошатна, серед інших, гарно вбраних дівчат. Кароока Оксана розпочала гаївку. Всі інші підхопили. Не ти. Твій голос хрипів від хвилювання, не слухався. Та сьогодні співів від тебе не вимагалося.

Ти дозволила взяти себе за руку, повести у коло. Слухняно йшла, вимучено посміхаючись. Думками була далеко.

Хто стане твоїм чоловіком? Чому він погодився? Хіба не байдуже? Ти вийдеш заміж, у дитини буде батько.

Вечоріло. Ти втомилась, тому не пручалась, коли Ґандзя взяла за руку та відвела в сторону. Дала напитися молока із глечика. Гладила по косах, заспокоювала.

Тебе привели до межі неораного поля, показали на яму, застелену рушниками.

— Лягай, ясочко, відпочинь. Стара Ґандзя все зробить.

Ти лягла. Слухняно та безвольно. Відчувала, як холод пробирається під шкіру.

«Десь тут була Подоляночка…», — почула спів здалеку.

Ти мала підвестися, але не змогла. Навіть поворушитись. Говорити, кричати. Руки, ноги — заніміли.

Останнє, що побачила боковим зором, до того як Ґандзя засипала землею твої очі — труп чоловіка, що лежав поруч. Його плоть зотліла, місцями оголивши кістки.

— Бачу, ясочко, познайомилась з нареченим? — захихотіла стара. — Він тебе, сердешний, вже рік чекає. Зараз, зараз… повінчає вас поле.

Земля сипалась, придавлюючи своєю вагою. Падала на обличчя, забивалась до рота, носа та очей. Якби тільки ти змогла поворушитись…

Зібралась силами, щоб закричати. Та подих застряг у горлі, коли «наречений» узяв тебе за руку та злегка стиснув, втішаючи.

Така собі розрада, коли тебе ховають живцем під бурмотіння старої відьми та спів дівчат у гаю. Та ти стиснула його руку у відповідь.

Тепер ти належиш цій землі. Відчуваєш, як крізь твоє тіло проростає коріння. Висмоктує з тебе та ненародженої дитини соки. Нічого, ти почекаєш — часу в тебе вдосталь. І коли, наступної весни, зачуєш «Подоляночку» — вийдеш зі свого сховку, встанеш у коло. А коли спів затихне — обереш «ту, що з краю», щоб твоєму малюкові було з ким гратися.