Оголошую вас чоловіком та дружиною!

— Сьогодні ми зібралися в цьому храмі для засвідчення шлюбу між рабою земною та володарем небесним, — тріумфально продзвенів голос жінки в чорній мантії, внушаюча постать якої гордо височіла над нареченою, що в цей час стояла на колінах, схиливши перед нею голову.

Навколо них, заповнюючи будь-який вільний простір будівлі, зібралися всі мешканці міста, що колом оточили їх і уважно спостерігали за цим дійством.

Надворі ще не світало, тож церква була огорнута м’якою напівтемрявою, створеною бляклим сяєвом десятка канделябрів.

— Устань, діво, і прийми благословення від нашої громади! — тим часом розкотисто виголосила жриця, заглушуючи фоновий спів хору, який лише після цих слів наважився підвищити голос.

Проте наречена навіть не здригнулася, тож чоловік, що стояв прямісінько обабіч неї, різко поставив її на ноги й поволік до першого ряду «особливих» глядачів, які мали честь передати до рук раби пожовклі жовтогарячі тюльпани.

Вона поволі проходила повз них, тремтливими руками приймаючи кожен дар і складаючи квіти в один букет.

Ніхто не дивився їй в очі і жоден навіть мимохідь не торкнувся її долоні в мережевній рукавичці. Проте щойно наречена йшла далі, залишаючи по собі слід з опалих пелюсток, як кожен пожадливо схилявся й намагався ухопити їх якнайбільше, наче це були найбільші святощі.  

— Глянь на цю нездару, — звідусіль лунали гарячковиті перешіптування, яким не було кінця-краю.

— Ще б пак! Навіть не може належно виконати єдиний обов’язок, який на неї поклали!

— Спочатку патякала про нашу сліпість, а потім узагалі намагалася втекти!

— Істеричка!

— Погляньте! Вона навіть маску Моретти не змогла втримати, що довелося її стрічкою навколо голови перев’язувати! Та де таке було видано?!

Зібравши всі квіти, наречена нарешті спинилася перед жрицею, яка миттю радо посміхнулася й виголосила:

— Чи клянешся ти бути покірною дружиною в горі й радості аж доки смерть не розлучить вас?

Замість відповіді пролунав ледь чутний схлип, адже мовити хоч слово, не давав металевий штир маски, за який вона була змушена її тримати.

Не побачивши від неї жоднісінької реакції, чоловік у сюртуку різко став їй на ногу, що виднілася з-під краю закороткої дещо потріпаної біло-сірої сукні.

Виструнчившись від болю, дівчина хутко закивала, ловлячи на собі жаский погляд жінки.

— Відкривайте ляду.

За цією командою декілька парубків метнулися за її спину й потягнули на себе важкі дверцята в підлозі, відкриваючи сходи, що вели вглиб підземелля.

Першим досередини ступив хор, несучи перед собою два канделябри. З їхніх уст зривався тріумфальний спів, який лунко відбивався від гладеньких стін, витесаних у камені.

— Cruentum, tenebris, nocturna portas. Privatus fortis-hominas anima!

Вони співали, проте жоден з них не знав про що і, власне, їх не дуже це й хвилювало.

За ними простувала жриця, а за нею той самий чоловік зі стрічкою на грудях, яка містила лише одне слово: «Мер». Він волочив за собою наречену, яка шпорталася у власних ногах.

Нарешті процесія дійшла до залізних дверей.

Розступившись, хористи пропустили перед собою жінку, у руках якої моментально зблиснув ключ.

Двері розчахнулися й досередини зайшло троє — решта лишилася чекати на сходах.

Світло косо проникало в невелику кімнату, освітлюючи самотню скриню.

Діва приречено озирнулася на юрбу, однак жоден з них не збирався помічати жаху та приреченості, які яскраво закарбувалися в почервонілих від сліз очах.

Зв’язка ключів знову задзвеніла — жриця потягнулася до замка й відчинила ляду, а мер тим часом позадкував до дверей.

Декілька секунд нічого не відбувалося, а тоді з дна скрині піднялося у весь свій зріст кволе чудовисько. З його худющого тіла звисала шкіра, поцяткована старечими пігментними плямами та покрита тонким сивим хутром, що де-не-де вже пооблізало.

Істота відкрила бляклі очі, що ховалися серед зморщок високого лоба, а тоді, помітивши відвідувачів, вишкірилося з радості, показуючи свої гнилі жовті ікла.

Відступивши від скрині, жінка обернулася до діви, розв’язала стрічки й зняла маску, оголюючи набрякле й вщерть залите сльозами обличчя.

— Для чого приносити нас у жертву кожні п’ять років, якщо можна просто не відчиняти цю кляту скриню?! — тут же ж несамовито рявкнула дівчина.

Зі сходів долинуло вражене, ба навіть роздратоване, охкання. Не бажаючи тягнути час, жриця штовхнула наречену вперед, прямісінько в обійми чудовиська, який шпарко впився в її губи, поглинаючи життєву енергію.

— Оголошую вас чоловіком та дружиною! — виголосила жінка і запхала їх до скрині, зачинивши по цьому замок.