Стіна

Фарба лягала рівно. Точні мазки вправною рукою: вшух-вшух, вправо-вліво. Бетонні пори заповнюються білим пігментом, вбирають його, мов губка воду. Кілька крапель падає на бруківку — шкода, але що вдієш. У цілому робота перфектна — білосніжна Стіна: чиста, як аркуш паперу, недоторкана, як незаймана дівчина. Маляр відступає на кілька кроків, дивиться на свою роботу. Файно. Усе, як треба. Біле полотно, що так і манить — бери: пиши, малюй, псуй одним словом. Роби те, що в людській природі — паплюж! Збезчесть непорочну чистоту Стіни, зґвалтуй білизну доторком брудних пальців. Вона ж наче просить про це, інакше чого б стояла тут — така цнотливо-біла?

Маляр дбайливо закриває банку із фарбою — треба берегти цінний ресурс. Попереду — очікування. Недовге, він у цьому певен. Стіна, як магніт. Либонь, хтось вже огидно потирає руки в очікуванні капостей. Нехай.

Перше слово з'являється на ранок. І Маляра воно не дивує. Чорні літери, розбризкані з балончика, складаються у віковічне:

ХУЙ

Ну звісно, що ж іще. Якісь древні мудреці казали, що першим було слово, і Маляр неодноразово упевнювався, яким саме. Славнозвісний хуй покривав сотні — ні, тисячі стін. Здавалося, що наш світ крутиться на ньому, як дівчинка на кулі. Що ж, шкода, що не оригінально, але людство ніколи не вирізнялося оригінальністю. Хуй так хуй. Маляр закриває очі, спершу під повіками пульсує написане чорним слово, потім він бачить дівчинку-підлітка, що крадькома виводить його. І тут він нарешті трохи дивується. Дівчинка? Так от кому закортіло відчути/покуштувати/подивитися чи казна-що зробити з чоловічим статевим органом? Певно, вона буде не в захваті, коли завтра виявить той самий хуй під подушкою чи у поштовій скрині: навіть Маляр не завжди знає, що саме зробить Стіна. Тому бійтеся своїх бажань, особливо темних. Вони як тінь — завжди поряд. Навіть, коли ви не бачите її, бо натхненно мчите до світла, вона тримається за спину — плаский чорний двійник ніколи нікуди не дівається. І нехай вас не вводить в оману сліпуче сонце перед собою. Життя мінливе: доведеться звернути, а то й розвернутися — тоді темний обрис опиниться попереду. І хто зна, на що він здатен. Добре, якщо просто напише хуй на Стіні.

Наступний напис з'являється під вечір.

Я ТРАХНУ ЛЄРКУ.

Що ж, непогано, але все одно не те. Маляр заплюшує очі, бачить цибатого хлопця та рудоволосу Лєрку. Вона зовсім не проти, щоб її трахнули, тож цікавого видовища годі чекати, а спостерігати за недолугими любощами підлітків він не бажає. Бо прагне побачити щось справді темне: як пробуджується Ненависть, плекана роками, зростає Лють, постає чисте Зло. Він розуміє, що дочекався, коли бачить криваві патьоки на білосніжній поверхні, що складаються у заповітне:

Я ВБ'Ю СВОГО ВІТЧИМА.

Нарешті! Написане на Стіні завжди справджується. Слова, підкріплені багаторічною ненавистю, стають вироком, кривавим вердиктом. Маляр побожно закриває очі, щоби побачити його виконання. Сьогодні Стіна — його персональний кінотеатр, що транслюватиме моторошне видиво.

Огрядний та огидний. Від нього смердить навіть на відстані. Збиті кістяки пальців — кулаки часто йдуть у хід. Він дрімає перед телевізором із банкою пива. Мабуть, не встигне як слід злякатися, адже хлопець вже крадеться. Погано заточений ніж у його спітнілій долоні ловить бліки тьмавої лампочки. Він от-от вислизне. Хлопець заплющує очі, йому страшно, він хоче відступити. Але Маляра це не влаштовує, він «люб'язно» підсовує потрібні спогади: зламаний заюшений ніс, садна, розкидані тілом, мати з перев'язаною головою... Ніж злітає, мов стріла. Розпорота сонна артерія вистрілює кривавим гейзером, бліді кінцівки смикаються, очі вирячуються, а потім закочуються. Рот намагається вхопити повітря, але булькотить, як киплячий казан. Перфектно!

Маляр лагідно гладить шорстку бетонну поверхню. Задоволено бурмотить, як ситий кіт. Люди виплескують на Стіну чорноту та порочність своїх душ, яку він дбайливо збирає, мов вершки. Смакує ними, наче найсмачнішою стравою у світі. Вони годують темне нутро, так що живіт його здувається, немов вагітний. Він виношує її — дефектність цього світу, щоби виплеснути знову. Повернути. Змія вкусила свій хвіст — банка із фарбою знову повна і ще якась Стіна манить написати на ній. Агов, всі сюди!

Зрештою не він, Маляр, винен. І навіть не Стіна. Хіба полотно повинно, що художник зганьбив його посередньою мазаниною? Ні. Люди. Завжди й в усьому винні ми самі.