Занурення

Він зрозумів, що все вдалося, коли темні води зімкнулися над верхнім модулем. Коли він всім тілом відчув занурення: не лише батискафа, своє — у чорні надра власної душі, в її сутінкові закутки, де тримав збочені бажання на припоні. Тримав, як скаженого пса, згодовуючи лише дрібні недоїдки: задушене кошеня, ящірок з відірваними лапами, підсмажених заживо ропух... Аж гидко! Добре, що ця камуфляжна «дієта» нарешті закінчиться тут, на дослідницькому батискафі «Пелагіус», де від нього не сховатися. Не втекти. Де припинить своє існування інженер Віктор, який так довго вдавав із себе звичайну людину. Де відбудеться його перетворення незгірш Кафкиного. На кого? Він сам того не знав. Поки що.

— Вікторе, перевір показники тиску. Маємо опуститися нижче, останній раз істота була зафіксована на глибині 7400 метрів, це рекорд для спрутів, — вони мало розмовляють між собою, надто зосереджені та напружені.

— Можемо опускатися, показники в нормі, ситуація під контролем.

Звісно, під контролем. Під його особистим, дуже ретельним, контролем. Віктор дивиться на керівника їхньої місії, океанолога Річарда, потім на біологиню Аманду. З кого ж почати? І коли саме? Коли вони опустяться на самісіньке дно, у безодню підводного світу, де, виплекані вічною темрявою, чатують невідомі створіння? Чи коли його власна чорнява підійметься нагору й затопить всі думки? Скажений пес вже зірвався з припони й мчить, розбризкуючи отруйну слину.

— Мені здається, ми на порозі неймовірного відкриття! — Аманда вдивляється в темряву, що зазирає їй в очі з ілюмінатора. Вона почувається захищеною, як плід у материнській утробі — від голодної океанської порожнечі, здатної роздерти на шмаття, її відділяє надміцне плексигласове скло. Жінка не підозрює, що кровожерлива ненаситна істота насправді знаходиться просто біля неї. Дихає в потилицю, дивиться, як навіжено б'ється жилка на її шиї, розганяючи збудження тілом. Власне, через це вона і стає першою: Віктор не може більше стримуватися — він розчиняється у смолянистому мороці свого єства повністю. Вгризається у тендітну світлу шкіру — глибоководний упир, спраглий до свіжої крові.

Річард, що стоїть поруч, не одразу розуміє, що відбувається. Мабуть, думає, що йому ввижається. Такого ж не може бути, правда? Він не міг опинитися на одному батискафі разом з убивцею? Немов замкнений із самою смертю, одружений на ній.

— Вікторе... що... — нарешті Річард робить крок уперед. Віктор реагує блискавично: однією рукою ще підтримує скривавлену Аманду, шия якої надгризена, мов стигле яблуко; іншою вистрелює уперед, вганяючи тонку викрутку в налякане око океанолога.

Кров фонтаном б'є у Вікторове обличчя, стікає, скапує, збирається в калюжі біля його ніг. Він водить по ній руками, малює візерунки, вгризається в іще живу плоть, молиться їй. Смерть смакує життям та випиває його до останньої краплі, доки кривавий батискаф м'яко осідає на мулисте дно. Стає тихо, переривається навіть булькотіння розірваного горла Аманди. Безодня навколо. Тонни темної води зверху. Чорнота ззовні — чорнота всередині. Але Його Віктор помічає майже одразу: звивистий мов змія, він обмацує батискаф, як дитина нову іграшку. Гігантський мацак немов стукає в ілюмінатор: агов, чи є хто вдома? Тихеньке гиготіння Віктора у відповідь, шамкання рота, склеєного кривавими плеврами.

— Ти все ж існуєш! Існуєш!

Червона людська долоня з однієї сторони товстого скла; округла, наче всевидяче око, присоска монструозного спрута з іншої.

— Я хочу бути таким, як ти! Таким самим великим та темним. Бо все життя був надто малим. Непомітним. І я знаю, що для цього потрібно.

Системи батискафа волають про небезпеку, коли Віктор різко відкриває шлюз. Корабель сплющується, мов стара бляшанка, а людське тіло стає корком у пляшці шампанського. Шалений тиск схоплює його, як голодний хижак, розтрощуючи в долі секунд. Він ніби концентрується в одній точці, щоби розбризкатися багряним сяйвом, стати спалахом кривавої наднової, здатної породити щось Нове.

Гігантський спрут повзе морським дном. Десь у його драглистому тілі ще б'ються зародки людської свідомості, а точніше — конають в конвульсіях. Він водить мацаками, дотикається ними водної товщі, звикає до себе у новій подобі. Він страшенно хоче їсти. Здається, кожна присоска його мацака здатна присмоктатися й пити, пити, пити. Як новонароджена дитина материнське молоко. Йому доведеться піднятися на поверхню. Виринути зі свого вологого беззоряного дому, бо лише нагорі нуртує життя. Лише там є їжа для нього.