Зустрінемося за вечерею, любонько

— То треба поділитися своїми фантазіями, бажаннями? — я обережно перепитую. Лежу на кушетці. Думав, вона мала б бути тверда й незручна. Але поверхня м’яко підлаштовується під потилицю, спину, ноги.

— Так, — голос лікаря наче лунає згори. Хоча, може, то здається.

— Усе залишиться між нами, лікарю? Ви нікому не розкажете? Таємниця, все таке?

— Звісно, все лишиться між нами. Такі правила.

Я глибоко вдихаю й видихаю. Ніздрі лоскоче солодко-гіркуватий запах ароматичних паличок. Зосереджуюся. Вголос описую те, чого бажаю найдужче.

— Посередині великої ошатної вітальні стоїть обідній стіл з білими тарелями з золотим візерунком, дорогим столовим приладдям. Мерехтять тонкі свічки. За столом на стільцях з високими спинками сидять три жінки. Так, я їх добре пам’ятаю. Зараз я можу з ними робити все, що захочу. Просто бо хочу? — невпевненість отруює фантазію.

— Так, що завгодно.

За довгим видихом продовжую.

— Перша... Після метчу в додатку знайомств ми пішли до ресторану. Хорошого, дорогого. Вона замовила стейк. Я розповідав, як люблю полювання й ненавиджу роботу. Це ж нормально — ненавидіти роботу й начальство. Вона весь вечір кивала. Наприкінці я зробив комплімент: мені постійно трапляються ті, хто хоче на побаченнях побільше пожерти чужим коштом, а вона не така. Наполягла, що сама оплатить стейк, хоч я відмовляв. Хіба я лох, що не може заплатити? А після побачення заблокувала мене. Нечесно — навіть не мати можливості запитати, що не так! Тож за цією — моєю — вечерею вона сидить за столом. Нерушно. Я довгим ножем для стейків повільно відрізаю з її стегна добрячий шматок. Її коротка червона сукня не заважає. Іржава рідина крапає на підлогу, наче з душової лійки, яка протікає потроху, а тоді все більше. Та це мене не відволікає: треба відрізати рівно. Вона не смикається. Бо я так хочу. Слухняно дає відітнути. Щоправда, тепер сидіти їй незручно. Таке м’ясо смажити — тільки псувати. Тому я впиваюся в шмат зубами, смокчу кров. Потім кладу на велику білу тарелю, розрізаю навпіл. Хай Перша його скуштує. Їй платити не доведеться, хах. Іншу половину передаю Другій.

Друга теж скуштує. Але пізніше. Підходжу до неї, закидаю її голову, дивлюся згори в глибокі зелені очі. На побачення покликав до модного кафе. Та коли побачив її вживу та зазирнув в очі — вони нагадали луг, де я часто бував у дитинстві. Тому запропонував натомість прогулятися парком. Вона скаржилася, що недоречно вдягнута й не любить прогулянок. Її очі з яскравих лугово-зелених перетворювалися на мляво-зелені, наче хтось наблював неперетравленим шпинатом. На прощання вона кинула, щоб я їй не писав. Тепер ми зустрілися на моїй вечері. Хочу вирвати її очі. Але не буду грубим. Обережно. Спеціальним пристроєм. Як той, котрим роблять кульки морозива. Люблю м’ятне морозиво. Виймаю спочатку праве око, тоді — ліве. Друга така ж слухняна, як і Перша. Бо хочу так. Пробую одне око на смак. Воно лопається на зубах, наче велика риб’яча ікрина. На смак теж солонувате. Здається, у мене встав. З її порожніх очниць на жовту сукню поволі стікає кров і неапетитна жижа. Мені вже начхати. Переходжу до Третьої.

Третьо, хочеш пригоститися яблуком? Очним яблуком? — регочу на кушетці, але це не применшує стояк. Повертаюся до уявної вечері.

— Третю вподобав за довге пишне пшеничне волосся. Вона піклувалася про нього, хвалилася ним. Таке було в моєї матері. Навіть коли вона була геть стара, не мала жодної сивої волосини, а якщо зрідка розпускала, воно було до сідниць. Третя кепкувала з цього порівняння. «Мамин синочок, чим ще я схожа на твою мамцю?» Уже не будеш. Тим самим довгим ножем ретельно знімаю з неї волосся разом зі шкірою. Це зветься скальп? Тепер у тебе, любонько, червоний обруч на голові. Дідько, нерівний, рука смикнулася. Це від збудження. Червоне кільце на голові не личить блідо-зеленій сукні. Скоро воно стане коричневим. Може, відтак ліпше пасуватиме. Втім, ти все одно не пручаєшся. Бо я так хочу. Яке гарне волосся! Першо, не хочеш приміряти? Тобі личитиме! — кладу Першій скальп Третьої на голову. Тепер збуджений не тільки мій член, а я весь, здається, і пальці ніг і навіть волосяні цибулини.

— Так підходить поділитися бажаннями, лікарю? — я видихаю, але цього замало, щоб розпружитися. М’язи напнуті, потрібен час, щоб розслабилися.

— Підходить. Тільки чому ти називаєш мене лікарем? Я — джин. Усі твої бажання будуть виконані.