Народження

Вона звивалася на підлозі, як ранена змія.

— Слухай, може, лікаря покликати треба? — один із охоронців, худий, мов висушена тріска, з огидою дивився крізь ґрати.

— Який лікар? Ніч на дворі. Завтра прийде, подивиться. Хай сама управляється, — інший, з бородою буйною, немов у панотця, харкнув убік. Туди, де дрібно тремтіла та стогнала жінка.

— А за що вона сидить взагалі?

— Та наче чоловіка зарізала. Сука.

— Точно сука. Цікаво, від кого саме завагітніла? — перший наблизився до камери, розглядаючи ув'язнену, мов метелика на голці.

— Та хто зна. Її тут майже всі трахали. Коли по черзі, коли всі разом. Навіть я кілька разів приєднався. Красива, стерво, хоч зараз про неї такого не скажеш.

Жінка підвела на охоронців порожній погляд. Її величезний живіт пульсував та рвався, наче в ньому існувала розпечена вуглина, а не людське дитя. Вона лежала в калюжі навколоплідних вод, їй було то жарко, то холодно. Але здебільшого — страшно. Та вона мовчала. Не просила, не молила, бо знала, що чекати допомоги немає від кого. Треба впоратися самій, як завжди. Як тоді, коли захищалась від збоченого вітчима, потім — від садиста-чоловіка. Всі вони потім зрозуміли, що не можна так поводитися із нею. Зрозуміють і ці покидьки. Трохи згодом. Коли вона розбереться з тим, хто просто зараз розриває її родові шляхи. Кому стало затісно в її лоні. 

— Ти впевнений, що вона не сконає тут до ранку? Пуповину там перерізати треба чи щось таке? — худорлявий охоронець крутив у руках важкі ключі.

— Не сконає, живуча. А пуповину перегризе, сучки якраз так і роблять, — бородань зареготав й краплі слини осіли на витких коричневих волосинах, — пішли звідси, смердить, аж очі виїдає, чи вона там обдєлалась, чи що...

Ґратовані двері, що відділяють камери від адміністративної частини в'язниці, нарешті зачиняються. Світло гасне, лише відблиски вуличних ліхтарів миготять десь за невеличким вікном під стелею. Ось і весь її світ: роздутий живіт, вкриті липкою кров'ю стегна, сморід, блякле чорно-біле світло навколо. І вона в нім, рухається майже наосліп.

Сльози. Жінка починає плакати, щоби не кричати. Десь у сусідніх камерах хтось молиться, хтось схлипує, хтось проклинає все й всіх. Вона робить все це одночасно, а потім стискає живіт, намагаючись вичавити того, хто ще тримається за її нутро. Скриплять щелепи, лускають капіляри у білках очей, слина упереміж зі сльозами стікає на підлогу, домішуючись до крові. Як же боляче! Стегна самі собою розводяться в сторони, стає гаряче, наче вона народжує Сонце. Глибокий вдих... і чорнота перед очима. Скоріше б це скінчилося. Судома. Поштовх. Схлипи. Штовхай! Хай котиться до всіх чортів! Лишить її тіло у спокої. Усі лишать! Це тільки її тіло, скільки можна його ганьбити? Жінці здається, що вона вагітна не дитиною — ненавистю. До всього світу, що ніколи не сприймав її, як частину себе, завжди намагаючись відторгнути, знищити, розчавити. Тепер вона звільнить її і стане сильніше. Всі ті мерзотники вприскуючи в неї липку сперму, насправді сіяли лють. А вона, як родюча земля, всотала її, виносила і тепер поверне. Тільки значно більше, ніж отримала. Хай приймають. 

Вона не пам'ятала, як все скінчилося. Лише відчула вовтуження між ніг. Насилу підвелася, щоби розгледіти червонясте дитя, заплутане у пуповині.

«Перегризе, сучки якраз так і роблять».

Усміхнулась. Руки затремтіли, але не від хвилювання, скоріш від втрати крові. Вона спробувала розплутати пуповину, закручену наче новорічна гірлянда. Вкусила. Кров у ній виявилась теплою, аж гарячою, темно-бордовою, мов дороге вино. Смачно! Це дивно, але з кожним укусом сил наче більшало. Вона вже майже не тремтіла, натомість жадібно ковтала, як зголоднілий хижак. Подивилася на новонародженого. Синюшний, хирлявий, він навіть не галасував. Ще б пак, хіба міг народиться хтось нормальний від зграї збочених охоронців? Але вона знає, що робити зі слабким дитям. Точніше знає, що з такими роблять сучки.

Скривавлені жіночі долоні тримаються за ґрати. Її живіт знову повний, а сили б'ють через край. Вона обережно розсуває металеві стрижні, ті піддаються, мов гумові. Вона ступає за межі камери, усміхається червоним ротом, її стопи лишають багряні відбитки за собою. Вона йде на звук телевізора, охоронці дивляться його надто довго. Їм час перепочити.