Тітка Галя

Ми з Іллею винайняли квартиру дешево. Занадто дешево.

—    А де підписати договір? — спитали ми.

—    Не треба. Тут усе по довірі, — сказав хазяїн і дав нам ключі від квартири й ще один ключ. Маленький, іржавий. — Це на всякий. Підвал.

Ми про нього забули. До середи.

У середу зникли шкарпетки.

У четвер — ноутбук.

У п’ятницю зник Ілля. Але повернувся через годину, з мішком гречки й порожніми очима.

—    Я з’їздив до бабусі, — сказав він.

—    В тебе немає бабусі.

—    Тепер є.

Вночі я прокинувся від звуку тертки. Вийшов на кухню. Ілля натирав яблука. На підлозі. В темряві. У бабусиному халаті.

—    Ти що?

—    Я роблю штрудель для Тітки Галі.

—    Для кого?

—    Вона з підвалу.

Я вирішив піти звідси назавжди. Але двері не відкривались. На них хтось наліпив записку:

“Тітка спить. Не галасуйте.”

Я зателефонував хазяїну. Він не взяв слухавку, але на екрані висвітилась СМС:

“Ви були попереджені.”

Я взяв іржавий ключ і пішов у підвал. Логіка? Вмерла ще в момент, коли Ілля почав співати дитячу пісеньку у зворотному напрямку.

Підвал був не типовий.

Сходи йшли вниз далі, ніж фізично міг дозволити будинок. Стіни були вистелені вишитими рушниками. Кожен рушник — з іменем і датою смерті. На моєму рушнику було написано:

“Не забувай витирати ноги, коли мертвий.”

Я не витер. Напевно, тому Тітка Галя прокинулась.

Вона була велика. Дуже. Не в плані ваги — в плані геометрії. Ноги в неї були з качалок. Руки — з вареників. Голова — з банки. А голос — м’який, як бабусин компот, який забув, що він компот.

—    Синочку, ти прибіг сам?

—    Я шукаю Іллю.

—    Він уже в кімнаті в’язаних гріхів. А ти — будеш у солоній.

Я хотів тікати, але рушники злізли зі стін. Вони стали руками. Почали витирати мені обличчя. Вони витерли пам’ять, страх, логіку. Лишили сором і запах лаванди.

Тітка посадила мене за стіл. Там був борщ. Але в борщі були очі. Мої.

—    Їж, бо охолоне. А холодне не тепле.

Я з’їв. Було смачно. Я заплакав. Не знаю чому.

—    А що на десерт?

—    Мораль. Але вона несмачна, не раджу.

Потім мені дали шкарпетки. Ті, що зникли. Вони дихали. Я вдягнув.

І мене пустили назад у квартиру.

Ілля сидів у вітальні й гойдався. Вишивав. Вишив “Я люблю Галю”.

Ми прожили так тиждень. Кожного дня — новий борщ, нова кімната, нове випробування. Одного дня я прокинувся в каструлі. Іншого — в телевізорі. Пам’ятаю, кричав прогноз погоди для померлих.

На восьмий день прийшла сама Тітка. В халаті. З пирогами.

—    Я вирішила — ви хороші діти. Залишайтесь назавжди.

—    А ми можемо відмовитись?

—    Ой, не смішіть стару жінку. Ви ж уже в моєму рецепті.

І вона відкрила велику книгу. На ній написано:

“Книга Побуту. Том 3. Юнаки, запечені.”

Ми втекли. Не питайте як. Просто втекли. Босі, мокрі, але живі.

Тепер ми живемо в гуртожитку. Тут гірше. Туалет страшніший.

Іноді Тітка Галя надсилає листівки. У формі пельменя.

З підписом: “Ще зустрінемось, мої начинені.”

І гречка. Завжди є гречка. Ми не купуємо. Вона просто з’являється.