Сходження до Раю

— Івоооннннаааа! — лунає знизу. Тільки це змушує мене відкрити очі. Треба діяти, бо кричить мій молодший брат, Мігель. Йому потрібна допомога. Він сам не впорається. Заради цього я спершу обережно сідаю, а потім дуууже повільно намагаюся встати… Світ пливе перед очима… Але я втрималася на ногах. Добре. Але попереду найважче — спуск. І тільки б не впасти, бо це буде останнє падіння в моєму житті. Повільно повзу до яскраво-білого провалу — саме туди мені й треба. Але як же не хочеться...

— Івооонннаа, ти спиш чи що?! — знову лунає знизу. Я маю відповісти, але концентрую всі сили на тому, що роблю. Це складно. Дуже. Мігель і так чує, що я почала рухатися. Не може не чути.

Тепер треба вхопитися за одну з мотузок. Вийшло. Починаю спуск… Повільно. Ще повільніше. Я не можу впасти. Не маю…

На дотик знаходжу ногою першу сходинку і починаю сповзати — сходинка за сходинкою. Після четвертої сідаю, щоб перевести дух. Серце калатає скажено. Тиск, мабуть, зашкалює. В очах темніє. З кожним днем встати й спуститися стає все важче. Але я ще хожу! Мігель — вже ні.

Боже, як мені погано… І ще нудить. Тільки б не блювонути тут — інакше як я повзатиму тут завтра? Залишитися внизу?.. Може, слушна ідея. Подумаю про це потім. Фуух, наче полегшало. Продовжую спуск. І… втрачаю сходинку.

Паніка хапає мене за горло. Але я не впала. Я сиджу на сходах. Спокійно. Тихо. Треба перевернутися й…

— Івоннаааа, де ти?! — от блін! Дуже вчасно. Я ледь не випустила мотузку! Хоча, мабуть, не розбилася б — залишилося всього три сходинки. Я майже внизу.

Повзу. Я вже близько. На лобі виступає піт. Спина геть мокра. Але це — найменша з проблем. Бо мені ще треба не просто спуститися, а й протиснутись вузьким коридором, не впасти й не перечепитися об щось. Цей засранець-Мігель кидає сміття туди, куди тільки може докинути. Ніколи не знаєш, по чому доведеться повзти, який мотлох лежить під ногами.

Втім… от майже і все. Я внизу, трошки перепочила. Тепер, старанно втягнувши живіт, протискаюся між стінами коридору.

А в двері вже гримають, волаючи:

 — Доставка!

 Йду я, йду!

Фух. Нарешті відчиняю двері (як же гарно там, назовні... не пригадаю, коли востаннє була хоча б на вулиці), забираю піцу, бургери, китайську їжу, пироги, пончики, пакунок із солодкою водою — і зачиняю двері. Тепер я маю знову сісти й видохнути, намагаючись не слухати волання Мігеля.

Нічого, за пару хвилин ти з голоду не вмреш.

Усе стає важким, коли ти важиш понад триста кілограмів.

Втім, Мігель — ще важчий.