Гріхи металу

Місто було мертве до того, як його почали вбивати. Але навіть тоді, коли його кістки почали ламатися під вагою технологій, тут все ще хтось жив. У темних вулицях між розваленими фабриками, що розсипались, немов забуті іграшки, тягнулися шви та кабелі. Вони мерехтіли червоним та синім світлом, наче кров, що циркулює в тілі якогось великого механізму. Механізм, який вже не міг контролювати свою гниль.

Вітер із запахом палаючого металу проник у кожну тріщину цього занепалого місця. Якщо слухати його уважно, можна було почути відлуння незчисленних промислових машин, що колись працювали безперервно, не маючи права зупинятись. Тепер же цей гудіння був лише мертвими спогадами про велику епоху. І він, цей шум, наче як стиснута пружина, віддавався всередині душі. Важко, але ще й безвихідно.

Мартин йшов по вулиці, кожен його крок видавався занадто гучним у тій мертві тиші. Його обличчя було затьмарене, як і все навколо. Колишній син інженера, зараз він був просто ще одним безіменним вигнанцем, що намагався втекти від тих, кого колись творив. Технології. Метал. Всі ці механізми, що поїдали людей із середини, мов великі звірі з черевом зібраних із уламків металу, чавунних труб і зламаних пластиків.

І все через одну помилку.

«Це не могло бути випадковістю,» — подумав Мартин, зупиняючись біля розбитої залізної конструкції. Її величезні зуби, що виглядали як гострі іржаві клинки, стояли, як пам’ятники. Це був один з останніх експериментів корпорації «Вортекс», що мала на меті створити «нового людини», частково механічного, частково біологічного. Але те, що вийшло, було далеко не тим, чого вони очікували.

«Я не винен,» — подумав Мартин, втягуючи в себе болючий подих. Механічна інфекція, що почала поїдати людські тіла, перенаселивши місто, здавалася йому майже живою. Ніби місто само стало величезним хижаком. Це була не просто хвороба або катастрофа. Це була еволюція, але жорстока і невблаганна. Вона обірвала все. Залишила місто, яке було тепер лише залишками жахливої техногенної пастки.

Мартин рушив далі, намагаючись не звертати увагу на брудні металеві відламки, які піднімалися з-під землі, поглинаючи все навколо. Вони ставали частиною того, що колись було машинами, але тепер ці машини самі стали частинами живих істот. Істоти, що не мали більше мети, окрім як знищувати все, що попадалося на їхньому шляху. Як нескінченний механізм, що живе своїм жахливим життям.

Небо було червоним, як кров. Залишки гігантських фабрик, що виготовляли високотехнологічні протези і кіберімпланти, тепер стали свідченням того, що колись було тут. Їхні залишки нагадували уламки постапокаліптичного світу, де люди більше не могли контролювати свої творіння. Вони стали жертвами власних гріхів, власних експериментів.

Мартин підійшов до старого заводу, двері якого трималися на одному залишковому болті. Він вперся в метал і ступив всередину, минаючи залишки машин, які колись працювали з неймовірною швидкістю. Тепер їхні гігантські сталеві шестерні лежали, покриті іржею, зникаючи в чорному тумані. Від кожного кроку відчувалася вібрація, наче ще один труп, що оживає, хоч і бездушно.

«Як це сталося?» — прошепотів Мартин, торкаючись своїх зап’ясть, де ще збереглися сліди механічних імплантів. Зараз вони були більше заважаючим ніж допоміжним елементом. Це був спосіб, яким він колись вірив у своє покращення, покращення людей через метал, техніку. Але зараз, кожен його рух став був безглуздим, немов контрольованим машиною, що вже не могла зупинитися.

Техніка забрала у нього все. Життя, людяність, контроль. І тепер вона вимагала більше — більше крові, більше металу. Сталеві щупальця розповзались по його тілу, пробиваючи шкіру.

Мартин впав на землю, і, поки його тіло починало перетворюватися на частину цього механічного кошмару, він зрозумів, що це був не кінець. Це була нова форма еволюції, яку він сам започаткував. Місто, як і він сам, перетворювалось на частину одного великого механізму, що більше не потребував людської душі.