Трон

Кажуть, що Неретар колись був живим. Кажуть, там співали жайворонки, а не виразно каркали ворони з чорного неба. Я не вірю цим казкам. Для мене ця земля завжди була мертвою — і мертвий на ній кожен, хто з нею зжився.

Я — останній з Роду Сіротників. Останній з тих, хто носить знак вогняної печатки на зап’ясті — свідчення того, що мої предки колись зрадили Короля Кісток… і залишились живими. Це була гірка милість.

Бо Король не дарує. Він лише відкладає покарання.

Мене виростила бабця — сліпа, жила в корчі дуба, розмовляла з попелом і годувала мене казками. Всі вони закінчувались однаково:

“І тоді Кістковий трон знову зрушився. І старі клятви стали новими. І той, хто забув, знову пригадав.”

Я не знав, що то значить — поки не виповнилось шістнадцять.

Тоді вночі на небо зійшло чорне сонце, і бабця сказала мені:

—    Іди до трону. Час платити.

—    За що? — спитав я.

Вона лише простягла мені клинок. Старий, зі щербинами, вкритий пилом часу й кров’ю предків.

—    За пам’ять.

Шлях до Трону лежить через Забуту Долину. Там не росте трава, а дерева шепочуть імена тих, хто зрадив. Коли я йшов серед них, кожен крок болів. Повітря тут мало смак іржі й попелу. На мені лежали очі — не видимі, але присутні.

Десь на середині шляху я побачив першу істоту. Вона колись була людиною — ще мала тінь обличчя, але вже не голос. Вона показала на мій клинок і вклонилася.

—    Ти йдеш платити? — прошепотіла.

—    Так.

—    Тоді пам’ятай: трон не питає. Трон згадує.

І вона розсипалась на попіл.

Коли я дістався вершини гори — трон вже чекав. Не з золота. Не з срібла. А з кісток. Людських. Звірячих. І більшість з них — ще дихали.

На ньому сидів Король.

Не мрець — і не живий. Лише темрява у подобі монарха. Його очі — два колодязі часу. Його голос — тріск древнього дерева.

—    Ти приніс клинок?

—    Так, — відповів я.

—    І пам’ять?

—    Лише те, що передали мені. Казки.

—    Тоді слухай справжню.

Він торкнувся моєї голови, і світ обернувся.

Я побачив, як мій пращур, маг чорнокнижник, колись сидів на цьому троні. Як торгував душами, творив чудовиськ і викликав темні зорі з-за меж світу. І як його брат — мій предок — зрадив його, викрав трон, і сховався. Кістковий Король — це і є він. Той, кого зрадили.

І тепер я — останній Сіротник — маю зробити вибір.

Коли зір повернувся, Король мовчав. А трон — дихав. І кликав.

—    Чи віддаєш ти кров свою в сплату? — спитав Король.

Я подивився на меч.

—    Ні. Я віддаю пам’ять.

І вдарив себе в серце.

Але я не помер. Лише впав. Коли відкрив очі — сидів на троні.

Кістки навколо стишилися. Світ — змертвів. А в грудях у мене — не серце, а тінь.

Я — новий Король Кісток.

Бо пам’ять — це сила. І прокляття.

А ті, хто забуває… повертаються.