Шепіт з криниці

У селі Петрівці, загубленому серед лісів і боліт, стояла стара криниця. Всі її обходили стороною, навіть діти, хоч ті зазвичай нічого не боялися. Старі люди шепотіли про «голоси вночі», що долинали звідти, але ніхто не говорив про це відкрито.

Марта приїхала в село з міста, щоб на кілька днів погостювати у бабусі. Їй було цікаво все: дика природа, старі будинки, і навіть те, як село ніби зупинилось у часі. Але найбільше її приваблювала та сама криниця. Вона стояла між хатами, обросла мохом, з покривленим дашком і мотузкою, що висіла в темну безодню.

—    Не підходь до неї, — попередила бабуся, коли побачила, як Марта дивиться на криницю. — Там лихе.

—    Лихе? Це ж просто стара яма з водою!

—    Я тебе попередила.

Тієї ж ночі Марта не могла заснути. За вікном шаруділи дерева, десь у лісі вили пси. Вона підвелася, вдяглася і вийшла надвір. Село спало. Вітер скиглив між хатами, небо затягнули хмари.

Криниця притягувала її погляд. Вона підійшла ближче.

—    Хто там? — прошепотіла вона, самій не розуміючи чому.

І тоді зсередини озвався шепіт. Ледь чутний, немов відлуння вітру:

—    Марто...

Вона відсахнулася. Озирнулася. Нікого. Шепіт замовк.

«Мені здалося», — подумала вона і вже хотіла йти, як мотузка сама собою сіпнулася. Відро піднялося на поверхню, в ньому — лялька. Ганчір’яна, стара, з обгорілим обличчям.

Марта впустила відро, але лялька зосталась висіти на гачку. І тоді вона побачила — очі в ляльки кліпнули.

Вона втекла.

Наступного ранку бабуся мовчала, тільки зітхала. Нарешті промовила:

—    Ти підійшла до неї, еге ж?

Марта кивнула.

—    Тепер ти чуєш їх?

—    Кого?

—    Тих, хто там. Криниця — це не просто яма. Вона — поріг. Між нашим світом і тим, що нижче. Там ті, хто ніколи не спочив.

Марта не повірила. Але ночами вона стала чути голоси. Спершу — шепіт. Потім — плач. А потім — її ім’я, що лунало знову й знову.

Одного разу вона не витримала. Прийшла до криниці вдень. Вирішила закрити її чимось — дошками, камінням, будь-чим.

Коли вона нахилилася, побачила очі. Вони дивилися на неї з темряви. Не одні — десятки, сотні очей. І всі блищали, ніби чекали.

Вона відступила. Але її ноги самі несли її назад. Щось тягнуло її, як магніт. І знову — шепіт:

—    Залишайся... Ти наша...

Марта закричала, але ніхто не почув.

Тієї ночі її не знайшли в ліжку. Двері були зачинені зсередини. Вікна — також. А біля криниці знайшли її черевики. Сухі, чисті. І ляльку, ту саму, з обгорілим обличчям. У неї з’явилися нові очі. Знайомі, карі, як у Марти.

Бабуся сиділа мовчки, дивлячись у вікно. Вона знала: криниця не відпускає. Вона забирає. І завжди залишає щось натомість.

Село знову мовчало. Ніхто більше не підходив до криниці.

А вночі, коли вітер гуляв між хатами, з темряви долинало:

—    Марто...