На сході від Гольфстріму

Було в нічному спогляданні океану щось чарівне. Позаземне. У тому, як зірки топилися у хвилях, а потім, надвечір, повставали наново. Подумки я занурювався разом із ними кожної ночі. Діставав до самого низу, де невимовні, незбагненні тварі ковзали земною корою і тільки й чекали вдачу, щоби піднятися на поверхню і зжерти якийсь занедбаний човник.

Я не розумів людей, які вважали воду — просто водою. Океан — звичайнісіньким океаном. Хіба вони не чули, як той співає ночами? Хіба не відчували, як ніжно від пестить ступні, що торкаються прохолодних хвиль?

Я знайшов їх раптово. Правильніше сказати, це вони знайшли мене. Одного з тих разів, коли я заплив настільки далеко, що земля втратила будь які контури. Будь який сенс. Лише ніч і громіздкі лайнери повз — такі великі, справжні громадини. Майже настільки ж лячні, як і підводні тварі. Коли я гойдався на хвилях, лежачи на спині, вони затуляли собою місяць.

Я знайшов їх раптово. Вони підхопили мене з води й затягнули до патрульного катеру. Я знав усіх місцевих рятівників, ці бовдури не пускали мене до води — думали, втоплюся. Але ж та ватага з вісьмох зрозуміла все з першого погляду. Вони простягнули мені цигарки замість рушника. Не повернули до берега, і ми ще парили в цьому океанському небосхилі, аж доки остання зірка не втопилася, щоб народитися наступної ночі.

Так і почалася наша дивна дружба. Як тільки виклик від загубленого рибалки — вони влазили в катер і пливли на сигнал без жодної потреби в приладах. Усі їхні радари всередині. Вони жартували, що народилися в морі. Усі, як один. Розповідали речі, про які я завжди мріяв почути. Про невідомі острови. Про дивних риб, яких не існувало ні в одній книзі.

Тієї ночі ми йшли до саргасового моря крізь густу, мов наваристий овочевий суп, воду. Ніякий інший гвинт не вмів нарізати місцеві водорості так вишукано. Катер сів на мілину посеред океану за годину після опівночі. Я ледве не вивалився за борт.

Риба щільно юрмилася біля боків, стрибала і вбивалась об човен. Викидалася на темне сплетіння водоростей, курчаве й огидне, мов волосся. Воно було всюди: ворушилося мляво, оточувало. Ми пристали до мертвого острова. Без дерев, без кущів, без птахів.

Краби, на диво прудкі й великі, жерли рибні об’їдки. У тих живих водоростях позастрягали лушпайки та клешні мертвих створінь. Цілий острів посеред океану. Острів, сповнений пітьмою і дивним, незрозумілим шепотом, що наповнював голову так само, як вода заливається в легені, коли йдеш на дно. Із часом стає легше. Солона вода розчиняється всередині й заспокоює.

Я розумів, що це місце їм знайоме. Їхні погляди — усі, як один, були спрямовані кудись вниз. Під водорості. Під щільні скелети риб. Кудись на глибоке дно, до якого я так хотів дістатися, та не вмів занурюватися і на кілька метрів самотужки. Щось їх кликало.

Риба за бортом дивилася прямо на нас. Завмерла і глипала кругленькими очима, і тоді команда почала спускатися драбиною вниз. У мене не вийшло піти за ними. Хотів було, та один із них оглянувся. Щось говорив — я бачив, як він рухав губами, та з рота лише стікала вода і дрібні мушлі проростали зубами.

Я міг лиш безпорадно дивитися, як вони йдуть цими вогкими водоростями, як їх ноги в’язнуть, розбухають, як губки, становляться більше й більше. І я вже не міг розібрати, де їхні руки, де ноги, де обличчя. Очі розміром з мою макітру, не менше. Я вже не бачив острову, бо вони і були островом, сповненим ревінням і стогоном. Мені вперше довелося почути, як плачуть риби.

Я волав. Горланив, мов навіжений, благаючи забрати мене із собою, та вони не чули. Зорі кружляли наді мною і одна за одною стрибали в океан, щоб стерти острів із мого поля зору. Щоб на ранок не лишилося ні водоростей, ні трупів риб, ні ватаги.

Коли мене підібрали, дрифтуючого на заглухлому катері посеред океану, я думав лиш про те, що мені тут зовсім не місце. Десь там, під шаром саргасового моря, що на сході від Гольфстріму, є острів, який досі чекає на мене. Я знав, що рано чи пізно до нього допливу, і цього разу ватага стріне мене, як рівного.