Нявкун

Під натиском хрустіло листя. Незваний гість ламав гілки, лякаючи ворон.

Орест пройшов ще трохи. Сили залишали з кожним кроком. Зрештою, він звалився на пень, хекаючи. Та відволікав якийсь сморід.

Порожнеча в шлунку нагадувала – їсти нічого.

Орест погладив між пальцями гладку тканину торбин. Намиста, кожухи, чоботи. І зиркнув на меншу з однією монеткою.

Із брязканням та вдарилася об стовбур. Орест, затуливши обличчя, скрикнув і пішов, тремтячи, збирати все назад. Сморід посилився.

Коли нахилився, то погляд зачепився за щось. Вмить він впав.

З-під землі виглядали кістки. В блискучих рідинах і з личинками.

Орест зблював.

─ Гей, чоловіче добрий! Не руйнуй-ка покій чужий, небіжчик то, не бач?

Почувся розріз повітря і хлопець підняв руки з пустотливою усмішкою. Орест, тремтячи, тримав ніж. Парубок не виглядав збентеженим трупом.

─ Чого ти так перелякався? Кісток ніколи не бачив? Дай я...

─ Не підходь! ─ Орест махнув ножем. Хлопчина замовк і відійшов, довга лляна тканина ковзнула за ним.

─ Гаразд. Я думав, ти заблукав. Та, якщо хоч, лишайся. Цікаво, через скільки будуть тут вже твої кістки.

І пішов.

Через мить хлопчину вже було не чути. Тільки біляве миготіло між деревами. І чувся запах гнилого – чи то від трупа, чи від парубка.

Вагаючись, Орест підібрав торби. І чого він перелякався?

----

Смажена риба гріла руки. Незнайомець з усмішкою глядів.

─ Дякую. Ти вибач за то. Не щоразу бачиш небіжчиків...

Хлопчина захіхікав від якогось внутрішнього жарту.

─ Ти бачив би себе... А ту жінку скажений вовк загриз. Я і присипав її зверху. Тобі пощастило не потрапити на якусь звірину.

Орест не відповів.

─ А що за торби?

─ Та торговець я.

Орест звісив плечима і за мить все дістав. Хлопця зацікавило намисто.

─ Справжня калина!

─ 70 золотавих, ─ і нервово хихикнув на завищену ціну.

─ Дешево! Знайду тобі 160! ─ хлопчина легко піднявся з його торбою і за мить вернув повну.

Орест розкрив її, витріщаючись.

─ А щодо инших товарів не хвилюйся! В селі, куди ти йшов, живуть знайомі пани, все миттю скуплять.

Орест нетямився від щастя.

─ О, дякую!...

Але його перервав хлопчина:

─ Лягай. Завтра йдемо.

----

Не спалося. Орест не вірив удачі. І, дякуючи Богу, знайшов і притиснув торбу.

Але щось було не так.

Орест розкрив торбу, але замість монет там було лише округле каміння.

Підвівся. Обікрали? І хлопчини ніде не було. А на місці жареної риби – кістки з землею.

Орест пішов оглядатися.

Кістки.

Спочатку не здивувався – вовки.

Та їх тільки більшало.

І сморід теж посилювався

Проте, посинілий труп вже не міг ігнорувати.

Але його обірвали холодні руки.

Це був той хлопець.

І дивився з, ніби рефлекторною, посмішкою на Ореста. Невідривно. Той взагалі кліпав?

─ Знов загубився, так? Ходімо. Завтра підемо до панів. Отримаєш тисячі золотеньких.

Ореста зупинив звіриний переляк. Він відійшов, а потім рвонув.

Нісся, не оглядаючись.

─ Оресте.

Озирнувся, та нікого не було. Голос був ніби звідусіль.

─ Буде більше грошей. Куди ти. Будеш сам, як пан. Лишися.

Почувся хрускіт поруч і зверху навалилося тіло.

Орест смикався, кричав, не хватало дихання.

Хлопець був иншим. Як він не помітив? Болотянисте вже було волосся і звірині кігті впивалися.

─ Чому ж ти втік?

Створіння притяглося в поцілунку, вгризаючись в губу. Орест на останніх силах вдарив. Почувся хрускіт.

Орест закричав, тримаючи залишки губи. Через ще погляд на спину створіння, звідки виднілися органи, він не стримався і зблював.

Його знов притисли.

─ Псина! ─ гаркнуло створіння.

Кігті зімкнулися навколо шиї. Орест задихався, брикаючись, пробуючи щось зробити, та марно. Мольби створіння ігнорувало. Скоро почувся хрускіт.

Торговець безвольно впав. Нявкун ще трохи того потримав, відпустив.

І за мить припав до губ. Почулося чвакання. Нявкун, прикривши очі, облизувався і надривав залишки плоті, поки чужі зуби не оголилися повністю.

Хлопець встав і востаннє глянув. І пішов геть, скинувши тіло у кущі.

----

Зайці чкурнули геть. Жінка нажахано відповзла, не звертаючи увагу на впале рядно.

Вся її ступня була у рідинах свіжорозкладеного трупу. З кущів виглядав череп з оголеними зубами.

Її взяли за плече. Почулося розсікання повітря.

Жінка тремтливо виставила серп. Незнайома постать підняла руки і запитала ніжним дівочим голосом:

─ Перепрошую, люба, заблукали?