За цупкими фіранками

Простирадло вкотре зім’ялось під спиною. Тканина докучливо липне до вологої від холодного поту шкіри. Легка сорочка піжами знов піднялась сама собою, поки я намагалась знайти собі зручне місце на ліжку. Грубе мереживо на рукавах звично лишило легке подразнення. Майже непомітним грузом лежить тонка ковдра. Вона створює почуття безпеки та затишку, що змушує вкотре втиснутись в збиту дрібними грудками подушку та дати собі ще хвилинку щоб перевести дух.

Досі грає заспокійлива музика. Довга композиція з патерном, що повторюється впродовж без хвилини дев’яти годин. Якщо я ввімкнула її вчора вчасно, об одинадцятій, то маю ще час до восьмої, поки вона поєднує тонку мелодію з краплями дощу. Лагідне звучання якогось клавішного інструменту майже перебиває незадоволене гудіння ноутбука, якому вкотре довелося працювати в нічну зміну.

Звично перевертаюсь на спину, щоб не заснути. Ніколи не можу заснути на спині. Спрямовую опущені повіки на колись білу стелю, що роками всотувала тютюновий дим. Обої та меблі увібрали в себе його достатньо, щоб зберігати гіркий запах в кімнаті ще декілька поколінь.

Вкотре прозвучали останні декілька нот та запала тиша, поки я уявляла собі жовті візерунки, що по собі на папері лишив дим. Різке дзеленчання першого будильника не змусило мене навіть здригнутися. Я знала коли він почне свій вимогливий вий так само точно, як відчуваю присутність жовтих розводів на стелі прямо над моїми опущеними повіками.

Автоматично навпомацки вимкнула будильник, провівши по холодному екрану. Легкий запах давно спаленого тютюну оточує мене, як завжди. Тож, це був лише не вартий хвилювання сон.

Їдке холодне світло ламп, занепокоєні люди в білих та синіх халатах. Песимістичні прогнози, що змушували тривожитися за майбутнє життя та побут. Операція. Життя в пов’язці, що наче наяву тиснула на скроні. Нарешті її дозволили зняти.

Волає другий будильник. Останній знак припинити прокручувати в голові бентежний сон. Рука знов тягнеться до тяжкої для ослаблених рук металевої коробки, що здається, завжди лежала на одному місці під подушкою. Пальці торкаються екрану та припиняють звичний нестерпний звук.

Прокинулась втомленою, наче і завсім не спала. Від напруги болять очі, так що їх зовсім не хочеться розплющити. І от я підіймаю повіки з дещо дивним відчуттям порожнечі. В кімнаті темно. Зовсім нічого не можна розрізнити. Це все кляті щільні темні штори, що не пропускають і промінчика. Доводиться піднятися, відчути ногами пухнасті капці, намацати склянку з об’ємними візерунками й давньою тріщиною, та перш за все, відчути свіжий смак води, що трохи нагадує залізо.

Згадую як звучить власне човгання. Торкаюсь цупкої тканини, щоб відсунути зі дзвоном металевих кілець.

І нічого не стається.

Жодного світла. Від сонця, зірок, місяця чи ліхтарів. Таке дивне, але неначе знайоме відчуття змішалося з тривогою та скувало тіло холодною тканиною. Стиснуло як та пов’язка скроні.

Все не так. Якась помилка. Досі сон… Мій тепер вічний сон.

Біля моєї руки та підвіконні сховались цигарки в невеликій синій коробці з величезним написом на білому тлі про шкоду здоров'ю. З попередженням, що можливо торкнеться когось іншого.

Поки я вкотре запалю одну, зігрію полум’ям запальнички пальці.