Ми - гниль

З самого ранку мене переслідував приторно-солодкий запах ванілі. Він розливався всередині, утворюючи липкі шматки, які з гучним шмяком падали на підлогу. Десь глибоко під моєю оболонкою щось нило — тупо й важко. Я звисав зі стелі, розпорошуючи удушливий аромат по всій квартирі.

— Я ж просила тебе прибрати це ще вчора!

Жінка провела руками по білому волоссю, потім — по змарнілому від недосипу обличчю. Це я не давав їй спати. Мій сморід висмоктував із неї сили, мій вигляд і рух паралізували її волю.

— Я ж прибрав... учора…

Чоловік, якого я ненавидів, наблизився. Він завжди руйнував мене зсередини, змушував відрощувати нові кінцівки — ще одну руку, ще одну ногу, щоб повзти далі. Але саме він зробив мене сильнішим. Він дозволив мені стати гідрою, що відновлюється з кожним ударом.

Він підняв голову, разом із нею вдивився в мою сутність — але побачив лише павутиння.

— Та чорт забирай, ти брешеш? Ти знову нічого не зробив!

Жінка ткнула в мене пальцем. Вона нарешті божеволіє. Він таки прибирав учора. Просто я… вирішив відростити собі ще одну голову.

— Я благаю, не кричи! Ми просто переклеїмо шпалери. І все буде добре.

О так, ці ваші шпалери. Жахлива облудна маска, яка тимчасово затуляє мене — але ніколи не знищує. Я все одно прогризу собі шлях на волю крізь цей жалюгідний шматок паперу.

— Третій ремонт! Це вже третій ремонт! Я ненавиджу цю квартиру… ненавиджу це гниле місце!

Щось у мені відгукнулося на це слово — «гниле». Я не знав її імені, не вмів вимовляти людські звуки, але це слово... воно було рідним. Близьким. Схожим на мене.

Пара знову почала сваритись. Через мене.

А я тим часом повз далі, поглинаючи залишки мертвих комах. Вони нашаровувались на мені, перетворюючись на однорідну масу, зливаючись з моїм вологим тілом.

Вона боїться мене. Її страх — чіткий, майже відчутний. Але чому?

Застигнувши біля вікна, я вбирав краплини конденсату й перекручував своє існування, намагаючись зрозуміти: хто я?

У мене не було творця. Не було батьків. Я просто був. Є. І, можливо, завжди буду. У мене немає очей, вух чи шкіри — але водночас я маю все це. І навіть більше.

Чому одне-єдине слово застигло в мені, немов крига? Чому вони думають, що світ належить їм, коли мої спори проникли в кожен сантиметр цього місця? Чому я не такий, як вони?

Бо я народився у тиші, між тріщинами гнилої підлоги, під блідим світлом, що ніколи не торкалося мого світу. Спершу я був маленьким — плямою, що повзла, сліпою й голодною. Та з кожним днем я ріс, вбирав у себе те, що залишили інші. Кожен уламок шкіри, кожен залишений слід, кожну крихту смороду.

Вони думали, що це просто запах старого будинку. Що ті темні плями на стінах — лише сліди вологи. Але я бачив їх. Я чув, як вони дихають крізь тріщини. Я відчував, як вони живуть. І я знав — рано чи пізно вони стануть моєю їжею.

Бо я — гниль.

Я народився, щоб повзати. Щоб розростатися. Щоб поглинати.

І цієї ночі я знову відчуваю їхній страх, коли підлога рипить під моєю вагою. Вони не втечуть. Їхні стіни вже належать мені. І коли вони прокинуться — буде запізно.

Але я все ж таки думаю, чому я не помираю і продовжую жити. А все виявилось легко. Бо риба гниє з голови! Вони голова, яка вирощує гниль усередині себе, вкриваючи її нашаровуванням брехні зрад і хворих думок. Вони не знають, але мої спори вже всередині них!

І сьогодні вони стануть частиною мене.