Кондьор

«Schiudi, inferno, la bocca ed inghiotti nel tuo grembo l’intero creato»[1]

Джузеппе Верді, опера «Макбет»

Кондиціонер «Сатурн-І». «І» – бо «інфернальний», казали контентниці, коли Василина врубала його на +17. Тоді офіс перетворювався на останнє коло пекла. Крижане озеро Коцит, де навіть у Юди могли шваркнути з носа бурулі – влітку. Гм, а що як біблійний Юда – морж?..

Василина не знала, що таке «інфернальний». Але знала, що з грецької її ім’я означає «цариця». Тому їй, в біса, вирішувати, на скільки вмикати кондьор.

«Сатурн-І» підморгував Дімі срібним оком за плечем Василини. В носі неприємно защипало. Діма наважився:

-        А ви не могли б… прикрутити кондьор?

-        Ні, –  не кліпаючи. – Мені спекотно.

«Авжеж, якщо затискати свої циліндри у синтетику», подумав Діма й глипнув на свої забрьохані кроси, щоб не промацувати очима Василинин костюм. Не вишукувати натяк на краплі поту на манжетах чи комірці й не принюхуватись. Хоча ну який піт? Якщо Юда був моржем, то, подейкували, Василина нечутлива до холоду, бо вона – рептилоїд.

Директорка прицмокнула червоними матовими губами й захрипіла. Вона любила заходити здалеку:

-        Я створила контент-відділ з нічого… У мої часи в компанії були лише айтішники… Це я додумалась наймати мальчіків-дєвочок з філфаку… Якби не моя ініціатива, –  викинула руку вперед театральним жестом примадонни, – ти б тут не сидів, шановний.

«Еге ж, з твоєї ініціативи я зараз піду під три чорти». Діма знав, куди вона хилить. Тільки вагався, за що саме буде нахилений. Певне, через той уродський літній корпоратив в офісі. Хтось Василині про все настукав. Ну потягав він Алінку-тестувальницю на столі в кабінеті директорки. Так і вона ж його потягала! Вона його – за волосся, а він її – просто.

Але Діма був готовий пройти всі кола Пекла, Чистилища й Раю, аби залишитись на посаді.

Тим часом арія продовжувалась:

-        …Та якби в нас сталася пожежа, я б на руках винесла всіх і все!..  

Коли того ж злощасного літа в офісі коротнула проводка, Діма схопив  Василинин ноут, як царську скрижаль з законом, і виніс лише його.

Втім, він майже не чув, що вона говорить. Його слух заполонив дивний шум. Це у вухах гуде? Надворі? Неможливо зосередитись. А шум наростав, накочувався, ніби…

скрегіт зубовний

Зіниці Діми різко розширились. Це… Він підвів голову. Це… він! «Сатурн-І» пахкав на стіні, як древня тарантайка. Василина не звертала жодної уваги й вела далі:

-        Дімо, ти талановито пишеш. Але тобі потрібно попрацювати над своїм тайм-менеджментом…

«Сатурн-І» виплюнув кілька іскор.

-        Василино, там, там…. – Діма кивнув на кондиціонер, та вона лише запитально вигнула брови.

-        А… точно, в мене ж у сумочці бумага твоя. Я зараз.

Діма примерз до крісла. «Твоя бумага». Ну все, йому звізда. Можна збирати свої лахи з робочого стола. Ось Василина крокує на важких підборах в сторону кондьора. Чомусь її сумочка – покинута, як сирітка, попід стіною. Ось вона нахиляється над нею… Діма примружився. Тілом майнула нудота. Так почуваються на електричному стільці?

Шум проштрикує скроні.

Глухий удар. Тріск.

Коли Діма розплющив очі, кабінетом снував дим. Почув жалібне крехтіння. Та за мить воно стишилось.

Величезним зусиллям волі хлопець підвівся й рушив у той бік кабінету. З кожним кроком його страх конвертувався у майже намацальний біль. Коли дійшов, він упав на коліна.

Василина розпласталась на килимі. Її голова – похована під уламками «Сатурна-І», у гранатовій калюжі крові. І рука з аркушем паперу випростана прямо до Діми – жестом оперної діви.

Хоча пальці заледве слухались, хлопець обережно взяв аркуш. Він заповідав:

«ПРИЗНАЧИТИ ДМИТРА ІГОРОВИЧА ХАНЕНКА НА ПОСАДУ ГОЛОВНОГО МЕНЕДЖЕРА КОНТЕНТ-ВІДДІЛУ….»

[1] «Відкрий, пекло, свою пащу і поглинай усе створене».