Стрьомна Мухобійка
Зареєстровано в окружній канцелярії міста Львова, 3 березня 1967 року
Майно: Крематорій "Домбрович і Сини", вул. Чернеча, 37.
Тим, хто читає це після моєї смерті. Я, Євстахій Домбрович, перебуваючи при здоровому розумі, цим документом оголошую свою останню волю і заповіт.
Не залишивши кровних спадкоємців, я передаю у спадок крематорій "Домбрович і Сини", усе його майно, обладнання та прилеглу територію не конкретному спадкоємцю, а тому, хто першим переступить поріг закладу після моєї смерті.
Крематорій у жодному (двічі підкреслено) разі не можна продавати, покидати або руйнувати.
Зробите це — і настане кінець усьому, що ви знаєте.
Я відслужив сорок сім років наглядачем і в'язнем цього місця. В'язнем, бо справжня спадщина нашого роду — не закіптюжені печі й не книги, списані іменами померлих.
У нижньому склепі — тому, що ми заклали після пожежі 1953 року — живе воно: Той, що спить під підлогою. Я досі памʼятаю той день, коли вперше почув, як щось шурхотить у підвалі. Я ще був молодим, не повірив у почуте. Батько, світла йому памʼять, дозволив мені трохи пожити, поділився секретом нашого сімейного бізнесу лише перед власною загибеллю.
Я не знаю, коли воно з'явилося. Можливо, воно було тут ще до того, як з'явилася сама земля.
Коли я успадкував це місце від батька, я також отримав книгу. Вона захована поміж вкритих мохом цеглин, у моєму кабінеті. Книга містить у собі схеми місць, які були тут до появи крематорію, і дати. Тисячі дат передачі місця наступному хранителю. Деякі записи настільки древні, що навіть зроблені мовами, куди древнішими за латину.
Зараз воно спить. Втім, воно не спить на самоті.
Над Ним — виводок. Живе кубло, що постійно ворушиться. Змієподібні істоти — тонкі, як дроти, слизькі та шершаві, як собачі язики, невтомний легіон, майже непомітний для ока, але не для вуха.
Якщо стати поруч із піччю або спуститись у підвальні приміщення, то можна їх почути: мільйони лускатих тіл, що постійно копошаться між тріщинами у камені. Вони завжди тут. Їм подобається тепло муфельної печі. Я вірю, що вони не Його діти, а Його голод — що став формою.
Якщо жар згасне повністю, якщо печі замовкнуть, — вони перші вирвуться назовні, спершу заполонивши крематорій, а згодом і усе навколо. І коли перша з цих змій вирветься, не буде вже ні спасіння, ні втечі.
Згадую, як це майже сталося. Тоді вогонь згас лише на кілька хвилин. Я побачив, як щось ворушилось у підвалі. Я дивився прямо на нього, втім не бачив. Воно не мало очей, не мало рота, не мало шкіри. Безформне, неприродньо чорне, це щось здригнулось, стрясаючи з себе гаддя та пил. Воно не мало контуру. Не мало краю. Здавалось, що воно надто громіздке для цього світу, і все ж його аморфні шмаття сочилось крізь покришені цеглини підвалу. Змії поповзли нагору, втім, я встиг повернути вогонь. Знову тиша. Але я знаю. Вони завжди чекають.
Згідно трактату, його подих — це суміш ароматів гнилизни, вогкості та тухлих яєць. Гадаю саме так пахне старий, розкладений Всесвіт, де немає місця такій слабкій істоті, як людина. Саме так пахне у крематорії. У дитинстві я думав, що так пахнуть мерці. Коли печі горять, вони спалюють все — тіло, волосся, кістки. Однак цей сморід не зникав після зникнення трупа.
Якщо ви колись відчуєте цей запах у місті, знайте, вас уже нічого не порятує.
Годуйте печі. Паліть — що завгодно. Мертвих, якщо їх достатньо. Живих — якщо ні.
Не вагайтесь. Не моліться. Не сподівайтесь.
Просто паліть.
Я залишаю це попередження не з надією — а з ввічливістю.
Я знаю, що ви не повірите. Я знаю, що ви подумаєте: старий здурів. Але коли запах тухлих яєць почне сочитися крізь стіни, коли почуєте шурхіт під бруківкою — тоді ви зрозумієте. Але вже буде пізно.
Годуйте його, або самі станьте його поживою.
У будь-якому разі — вогонь не має згасати.
(Підпис нерозбірливий, поруч печетка нотаріуса.)
