Черговий жах

Я весь липкий від поту, повітря не вистачає. Прокинувся від страху — за мить до смерті, як це завжди буває. Наче весь подальший контент заблоковано. Втім, як і з реальною смертю. Я витріщився у малоосвітлену кімнату. Чорт забирай, це ще не кінець. Черговий жах.

Таке вже бувало. Я прокидаюся у своєму, як здається спочатку, ліжку й зустрічаю напад хижих тіней, що повзуть із гущі мороку. Прокидаюся серед мертвих близьких. Або від гуркоту — хтось ламає мої вхідні двері. На ньому дитяча маска вовка і вже не така дитяча сокира. Мої спальні горіли, тонули, стискалися чотирма стінами. У них зникала підлога з очікуваним падінням у прірву.

Усе, звісно, завжди закінчувалося пробудженням. Але поки я не повернуся з тієї камери тортур у реальність — доводиться терпіти. Терпіти знущання цього мозку в найвитонченішій формі.

За яким сценарієм усе піде цього разу?

Краєм ока я помітив зайву тінь у кутку кімнати. Вона мала дивну форму — ніби витягнута, спотворена людина сперлася на стіну й втупилася в мене, вигнувши шию під саму стелю, бо не помістилася би там на повний зріст. Я трохи підвівся, щоб перевірити, але з іншого боку ліжка почувся звук.

Здається, це був звук кісток… Липкий звук, що розливається по стінах кімнати. Наче всі суглоби тієї істоти гнулися під протиприродними кутами. Кістки рухалися, як уламки ледве живого механізму, раз у раз прориваючи шкіру й шкрябаючи по дошках, випускаючи назовні потоки крові та жиру.

Воно точно наближається. Здавалося, ніби по підлозі моєї спальні тягнуть важкий мішок із мокрою землею. Скрегіт кісток, по залитій кров’ю підлозі, ставав усе ближчим, а я не міг ані повернутися, ані ворухнутись. Я завмер. Усе моє тіло, уся моя суть відмовлялися бачити джерело цих звуків. Я не можу. Я НЕ ХОЧУ. Та й навіщо?! Що б я не робив — усе завжди закінчується паскудно. Хай мною керує смиренність. Так муки закінчаться швидше.

Він… Я… Я відчув тиск з іншого боку ліжка, за яким пролунав тріск дерева. Воно вже тут. Я чую дихання, чую глибоке, хрипке стогнання.

НІ! Не можу! Треба тікати, ховатися, треба боротися, треба благати! Скільки разів це все не спрацьовувало?! Та я все одно не можу. Мені, чорт забирай, страшно! Як смертельно пораненому звірові в лапах мисливців. Він знає — йому кінець. Навіть якщо втече — вижити не вдасться. Але нічого не може з собою вдіяти, смикається й корчиться у агонії страху, болю й неминучості.

Потрібно зрозуміти, що робити. Знайти шляхи відступу. Побачити слабке місце… цього. Я обернувся, щоб оцінити ситуацію та побачив. Його вигляд міг би звести з розуму, але найгірше було не в потворній істоті, яка вже майже торкалася мене. Найгірше — її обличчя. Моє обличчя. У неї — моє обличчя!

На мить я завмер. Ступор змінився спочатку дурнуватим здивуванням, а тоді холодним жахом. Я вже це бачив… але в іншій своїй оселі. Страх обвив тіло важкими ланцюгами. За тремтінням не було чутно серцебиття. А може, воно вже зупинилося, а я просто ще не встиг цього збагнути.

Істота, ніби віддзеркалюючи мене, також завмерла. Миттєвість надії.

— О боже!

Раптова біль стиснула грудну клітку. Дихати стало важко. Руки й ноги зводило судомами, які переходили з м’язів у самі кістки. Вони почали вивертатися. Хруст пройшов тілом нудотною хвилею. Я глянув на істоту та її вже не було. Не лишилося навіть кривавих слідів на простирадлі.

— Чорт, як боляче! Зараз я прокинуся… треба тільки витерпіти.

Я почув тріск власної шкіри, крізь неї повільно проривалися уламки моїх плечей. Рот наповнився металевим присмаком. Кров палала у жилах. У вухах глухо, наче під водою. Моє тіло… чи моє?

— Чому я не прокидаюся?!

Я увесь липкий від крові. Повітря не вистачає. Думка вдарила за мить до смерті:

— Я не сплю…

Капкан із ребер зімкнувся довкола серця й легень.

Я затріпотів усередині вологого, гарячого мозку. Розгрібаючи хрящі, повільно виповз із носа свого чергового притулку.

— А цей протримався довше. Час переселятись у нову оселю. Чекати своїх… наших чергових жахів.

Таке вже в мене існування. Тіло — домівка. Ти — нова адреса.