Моль

У темній кімнаті, освітленій лише тьмяним світлом настільної лампи, Вітя сидів над зошитом. Домашнє завдання з математики ніяк не давалося, а годинник уже показував десяту вечора. За вікном гудів вітер, і крізь прочинену шибку влетіла маленька пухнаста моль. Вона гуділа, кружляючи навколо лампи, її крила тремтіли, відкидаючи химерні тіні на стіни.

Спочатку Вітя лише зиркав на комаху, відволікаючись від нудних рівнянь. Моль була незвичайною: її тільце вкрите густим сірим пухом, а очі — чорні, як дві бездонні ями. Вона сідала на зошит, залишаючи за собою ледь помітний сірий пилок, що пахнув гнилизною. Вітя нахилився ближче, розглядаючи її. Раптом моль перелетіла на його руку. Її лапки були холодними, наче крижані голки. Хлопчик здригнувся, відчувши огиду, і різко струснув руку. Моль відлетіла, але її очі, здавалося, стежили за ним.

"Досить!" — пробурмотів Вітя, втрачаючи терпіння. Він кілька разів махнув рукою, намагаючись убити комаху, але моль ухилялася з неприродною спритністю. Зрештою, він вимкнув лампу, відчинив вікно навстіж і ліг спати, сподіваючись, що моль полетить геть. У будинку запанувала тиша, лише вітер тихо свистів за вікном.

Посеред ночі Вітя прокинувся від дивного відчуття. Його груди ніби стискала невидима вага. У темряві він розплющив очі й завмер від жаху. На його грудях сиділа моль, але тепер вона була іншою. Її голова нагадувала голову старого: зморщена шкіра, впалі очі, довга сива борода, а вусики звивалися, наче роги. Від молі тхнуло сирою землею, а її крила тихо шелестіли, ніби шепотіли щось нерозбірливе.

Вітя хотів закричати, але горло стисло. Його тіло не слухалося, наче паралізоване. Моль повільно нахилилася ближче, і її хрипкий голос, схожий на тріск сухого листя, пролунал у тиші:

— Ти обраний, Вітю. Ти станеш нашим королем.

— Я... я не хочу, — ледве видавив хлопчик, його голос тремтів. — Мені завтра до школи...

Моль усміхнулася, оголивши ряд крихітних гострих зубів.

— Школа? — прошелестіла вона. — Там лише нудьга й правила. Іди зі мною. У нашому світі немає уроків. Там є все, що ти любиш... навіть морозиво. Ванільне, холодне, солодке...

Вітя відчув, як його розум каламутніє. Голос молі гудів у голові, наче рій комах, заглушаючи страх. Він не хотів погоджуватися, але щось у її очах — темних, бездонних — тягнуло його, наче магніт.

— Гаразд, — прошепотів він, сам не розуміючи, чому.

Моль повільно поповзла до вікна, її крила тремтіли.

— Іди за мною, — сказала вона. — Лети.

Вітя встав із ліжка й підійшов до підвіконня. Його серце калатало, але ноги рухалися самі собою. Раптом він відчув свербіж між лопатками. Ззаду, наче з-під шкіри, виросли пухнасті крила, холодні й слизькі. Він змахнув ними — і повітря підняло його вгору. Моль летіла попереду, її рогоподібні вусики світилися блідим світлом. Вони підіймалися все вище, над темним містом, де не було ні зірок, ні місяця.

Зранку батьки Віті зайшли до його кімнати. Хлопчик не прийшов на сніданок, що було незвично. На його ліжку було все розкидане, а на подушці лежало холодне, нерухоме тіло. Мати закричала, батько кинувся до сина, трясучи його за плечі, але Вітя не реагував. Його очі були широко розплющені, але порожні, наче в них ніколи не було життя.

Раптом із вуха хлопчика вилетіла моль. Її крила були вкриті сірим пилком, а з рота звисала тонка нитка слизу. Вона гуднула й зникла у відчиненому вікні. Батьки не встигли цього помітити — їхній погляд був прикутий до сина.

Через кілька днів лікарі винесли висновок: смерть настала через зараження мозку паразитами. Личинки, які відклала невідома комаха, з’їли половину його мозку, залишивши лише порожню оболонку. Але вночі, коли будинок Віті стояв тихий і порожній, сусіди чули дивний звук за вікнами — тихе гудіння, наче рій крил бився об скло.