Вівчар

У далекій глушині, де ліси гуділи темними соснами, стояло маленьке село. Звірі обходили його стороною, і селяни вірили, що це завдяки божеству лісу. Щовечора вони приносили криваві підношення до старого дуба, шепочучи молитви. Але щоночі ліс відповідав далеким виттям, від якого тремтіли шибки в хатах. Мешканці боялися ступати за паркани, коли сонце ховалося за деревами.

Серед селян жив вівчар — старий, мовчазний, із очима, що блищали, наче вороняче пір’я. Його хата, вкрита мохом, тулилася до самої гущавини. Він ніколи не приходив на ритуали до божества лісу, і люди шепотіли, що він говорить із тінями в лісі. Діти боялися його, а дорослі обходили стороною, хоч у маленькому селі від вівчаря не сховатися. Іноді його бачили на стежці, де він стояв нерухомо, наче прислухаючись до чогось у темряві.

Одного дня собака коваля загризла вівцю вівчаря. Коваль лише знизав плечима, коли старий прийшов до нього з претензією. «Собака є собака», — буркнув він. Але наступної ночі село здригнулося від крику. На світанку коваля знайшли в його хаті — розірваного, із застиглим жахом на обличчі. Його собака лежала поруч, із вирваними нутрощами, наче пазурі розміром із серп пошматували їх. Кров на стінах була ще теплою, а в повітрі стояв запах гнилої землі.

Селяни зібралися на площі, їхні голоси тремтіли від страху. «Це вівчар, — шепотіла стара Мотря. — Він чаклун, накликав вовка з лісу». Інші кивали, згадуючи, як старий дивився на них своїми блискучими очима. Хтось пригадав, що бачив його біля лісу вночі, коли місяць ховався за хмарами. Чутки росли, наче бур’ян, і до вечора село гуділо одним словом: прокляття.

Наступного дня селяни покликали вівчаря на нараду. Вони зібралися в центрі села, біля багаття, що вже тріщало, чекаючи жертви. Вівчар прийшов, його постать у старому кожусі здавалася ще сутулішою. «Ти накликав біду!» — крикнув староста. Селяни загуділи, їхні очі горіли гнівом. Вони винесли приговор: спалити чаклуна, щоб очистити село. Вівчаря схопили, зв’язали мотузками й потягли до вогню. Але старий раптом вирвався, його руки, наче кігті, розірвали пута. Він кинувся до лісу, і гущавина проковтнула його. Тільки хрускіт гілок долинав звідти, а потім — тиша.

Селяни не могли залишити це так. Тієї ж ночі вони пішли до ферми вівчаря. Хтось ніс смолоскипи, хтось — сокири. Вони підпалили хату, і вогонь пожирав дошки, наче голодний звір. Вівці блеяли, коли їх різали, а кров текла на землю, лишаючи темні плями. Туші віднесли до дуба як підношення божеству лісу, благаючи його захисту. Але ліс не відгукнувся. Тієї ночі він замовк — жодного виття, жодного шелесту. Тільки мертва тиша стискала село, наче перед бурею.

Через день селяни помітили, що щось не так. Діти перестали гратися надворі, а собаки скиглили, ховаючись під лави. Стара Мотря клялася, що бачила тіні між деревами — високі, з рогами, що гойдалися, наче живі. На другу ніч хтось почув дихання за вікном — важке, хрипке, наче хворий звір стояв під стіною. Селяни запалювали свічки, шепотіли молитви, але страх не відпускав.

Опівночі третьої ночі воно прийшло. Сутність була вищою за сосни, із тілом, вкритим чорним хутром, наче ведмідь, але рухалася вона ривками, наче лялька на нитках. На її голові гойдався череп оленя, роги звивалися, наче змії. Очі в черепі горіли червоним, а з пащі текла густа чорна рідина, що шипіла, торкаючись землі. Сутність не гарчала, лише дихала, і кожен її вдих звучав, як передсмертний хрип.

Вона трощила хати, її пазурі розривали стіни, наче папір. Селян тягли до площі — чоловіків, жінок, дітей. Хтось благав, хтось кричав, але сутність не слухала. Вона кидала їх у багаття, те саме, де мали спалити вівчаря. Полум’я пожирало тіла, а дим пах не дровами, а гнилою плоттю. Дехто намагався тікати, але роги сутності ловили їх, обвиваючи шиї й ламаючи кістки. До ранку від села лишилися тільки згарища, вкриті чорним слизом, що повільно вбирався в землю.

На світанку вівчар вийшов із лісу. Його кожух був порваний, але очі світилися спокоєм. Він глянув на попелище, де ще диміло багаття, і пішов геть. У сусідньому селі його прийняли, не знаючи, хто він. Але щоночі, коли місяць ховався за хмарами, ліс біля того села починав гудіти, а вівчар стояв біля вікна, слухаючи темряву.