Друге пришестя

Удар. Молот вдарив по хресту і нарешті кам’яниста земля піддалась. Хрест перестав розгойдуватись. Опустив голову. Прочитав коротку молитву, і один з восьми мільярдів замовк.

— Він зник, — беземоційно констатував Люций.

— Знаю, — втомлено додав я і рушив далі.

— Найбільше сумую за птахами, — Люций часто заводив розмови в дорозі. Вважав це мене відволікає. Коли, насправді, я сильно напружувався, щоби почути його голос серед мільярдів криків в моїй голові.

Агонія знищувала їх зсередини. Короткі верески і стогони на початку стали лише прелюдією перед цією пекельною мелодією нескінченних страждань. Їхніх і моїх.

— Звірі, морські створіння потім птахи…

Люций крокував поруч, ніби тепер планета належала лише йому одному. На мить я посміхнувся, бо побачив як ми виглядаємо поруч.

Безхатько у роздертій хламиді з постійно зігнутою спиною і багатий бізнесмен у дорогих аксесуарах і вишуканому костюмі трійці.

— Батько всіх любить, — нарешті вимовив я, але швидко сховав посмішку. Не варто балувати супутника.

— Я бачу, як він всіх любить, — скривився він і відкинув ногу небіжчика що лежав попереду на дорозі. Потім дістав білу хустинку з нагрудної кишені і акуратно витер пляму на лакованих туфлях. Я обережно склав руки на тіло і зверху нижні кінцівки. Підхопив померлого за плечі і потягнув до узбіччя.

— Якби ти попросив, я б допом…

— … Я сам.

Чомусь це прозвучало незвично різко. Я подивився на Люция потім опустив погляд на свого підопічного.

Сьогодні Люций був в дивному настрої. Не став глузувати з мене. З самого ранку обмежувався лише короткими репліками. Але у мене зараз немає часу з цим розбиратись. Крики в голові заглушили все на світі. Ледь чутний шурхіт гілок на вітру, мелодію ростучої травинки, спів бджілки над маковим полем — це все мені тепер стало не доступне. З початку кінця голова заповнилась какофонією несамовитого репету.

Зненацька Люций підвів руку, виконав якісь паси і шмат землі акурат по розміру могили піднявся у повітря і м’яко опустився поруч.

— Я ж казав — не треба, — я невдоволено зиркнув на нього. Різкий стогін людини вп’явся в мізки і почав їх висвердлювати ложкою.

— Так буде швидше, — Люций роздратовано відвернувся і втупився у догораюче місто вдалині.

Стогін ставав гучніше і гучніше. Тепер вже криком загорланив у кожній клітинці мого тіла. Я схопив перші, що попали під руку дерев'яні палки, і почав швидко їх прибивати.

Удар. Мозок наповнився кашею з болю і горя.

Удар. Я відчув, як гнів і відчай тече по венам.

Удар. Доходить до серця і розтікається лавою невимовного страждання.

Хрест готовий. Обережно кладу померлого в яму і швидко починаю заривати. Дикий крик збиває мене з ніг. Відчуваю, як кістки ламаються з середини і лізуть з тіла уламками крізь тисячі отворів. Шкіра лопається мільйонами ран крізь які просочується цей крик назовні. Біль. Рве з середини далі. Нутрощі мої вже на поверхні. Я затикаю вуха руками, але — це ніколи не допомагає.

Крізь помутніння відчуваю, як хтось кладе мою руку на хрест і кричить. Кричить? Словами?

— Кажи свою дурну молитву! Чуєш?! Христос?!

Я намагаюсь розплющити очі, але вони наче зліплені відчаєм. Намертво закриті непідйомною плитою тисяч страждань.

— Твою наліво! Христос! — продовжує волати поруч Люций. — Читай, бляха, свою молитву!

Я шепочу в голові слова. Слова сили. Слова свободи і віри. Мене потроху відпускає. На останньому слові я нарешті розплющую очі. Люций тримає мене над вже закопаною могилою під руки. Його очі палають вогнем, а губи стиснуті у тонку лінію.

— Ти прочитав!?

— Не кричи. Так. Амінь…— Люций різко відпускає мене, і я падаю спиною на землю.

— Він зник, — констатує Люций дивлячись кудись в сторону. Він їх лише бачить, але не чує.

А я намагаюсь визначити чи дійсно голос похованого покинув моє нутро. Здається так. Наді мною сіре безхмарне небо. Воно тепер завжди сіре. Люций правий. Пташок дійсно не вистачає. А ще зелені і кольорів і тиші.

Я піднімаюсь, беру молот до рук.

— Він вже все. Навіщо? — Люций не розуміє. Але мені байдуже.

Удар. Хрест ще хитається. Тяжко вдихаю і роблю нову спробу.

Удар. Крокую до наступного.

— Як думаєш, скільки їх ще залишилось? — питає Люций.

— 8 мільярдів 2 мільйони 382 людини, — я завжди знаю точну цифру.