БУХГАЛТЕР

Теплого весняного ранку сонце пробивалося крізь гілля старих тополь і лягало золотими плямами на сіру будівлю заховану на задньому подвір’ї міської ради. На темних дерев'яних дверях висіла табличка: "Департамент Незрозумілих Питань". Рівно о шостій ранку, двері відчинялися, приховуючи напис. За ними тьмяно світив довгий коридор, що впирався в двері з самотньою літерою: "Я".

Мене завжди лякала ця буква чи слово. Можливо, воно приховувало відповідь на питання, яке я боялася собі поставити.

Мені було двадцять три. Мене звуть... Це не має значення – я з тих, хто зливається з фоном: темне волосся, вузьке обличчя, сумний погляд, і звичка мовчати. Майже з п'яти років, ці двері займали мій розум. Вперше я побачила їх крізь паркан, сидячи на батькових плечах. Відтоді мене мучили питання: "Які ж незрозумілі питання там вирішують? Де навчаються цій професії? Хто сидить у тому кабінеті – жінка чи чоловік? І чи вирішилося там хоч одне питання?" Я ніколи не бачила, щоб хтось заходив. І сама не заходила. Не було причини, сміливості чи часу.

Цього ранку, 23 квітня, я проспала і запізнилася на автобус. Усе почалось, як звичайний невдалий ранок. Я похапцем вдягалась, намагаючись застебнути годинник на бігу, який очікувано зірвався з руки. Коли я підняла його побачила, що скло тріснуло. Час на годиннику завмер, показуючи "Ср 06:06".

Теплий з неприємним запахом вітер від автобуса торкнувся мого обличчя, і я відвернулась. Відкрив очі я побачила ті відчинені двері.

Коли я підійшла ближче, то побачила жінку похилого віку, яка сиділа на дерев'яному стільці навпроти дверей з написом "Я". Вона не дрімала, не читала, просто нерухомо вдивлялася в ті самі двері, обіймаючи затерту сумку. Це виглядало дивно, але менш моторошно, ніж я собі уявляла. Поруч на стіні висів новенький автомат з талонами. Я натиснула кнопку – випав папірець: "13".

"Отже, я не перша", – подумала я.

– За мною, – буркнула стара, навіть не глянувши.

– Ви довго тут чекаєте? – поцікавилася я, не бажаючи бути грубою. Але вона промовчала, лише міцніше стиснула свою сумку й почала ледь-ледь розгойдуватись, ніби відраховуючи секунди.

Двері кабінету відчинилися. Звідти виглянув чоловік років тридцяти п'яти, лисий, з чорною бородою. На ньому був білий медичний халат поверх чорного костюма – такого, які зазвичай одягають на похорон.

– Заходьте, – сказав він, глянувши на мене.

– А, я? – перепитала стара, нахиляючись вперед.

– Ви без талону. Он автомат, бачите? В дівчини талон є, бачите? – він похитав головою та пішов до свого столу.

Перемагаючи острах цікавістю та не бажаючи сперечатися з непривітною старою, я зайшла. Здається, стара почала щось неприємне говорити мені вслід, але я не розчула – двері самі за мною зачинилися.. "Мабуть, протяг", – подумала я. Але повітря тут було застигле й вологе, наче у підвалі.

– Сідайте, – кивнув чоловік на стілець навпроти себе. – Швидше, я скоро йду на обід.

"Все це дуже дивно", – подумала я, зручніше влаштовуючись на стільці. Було так прохолодно, аж хотілося прокашлятися. При цьому здавалося, що світло просочувалося звідусіль.

– Ну ж бо, – озвався він, гортаючи якісь документи. – Що вас сюди привело?

– Годинник впустила. Ось, скло розбилось, – невпевнено почала я. – Підкажіть, де я можу полагодити? Тут дата застигла.

– Покажіть дату, – стурбовано сказав чоловік, відкладаючи папери.

Примруживши очі він дивився не стільки на годинник, скільки на моє зап’ястя. – А, так... Шоста шість. Вибачте, це моя помилка.

– Тут не має вашої провини. Я просто його впустила.

Він промовчав. Дістав з шухляди папірець – на ньому була таблиця з виділеними цифрами: "06:06".

– Я тут головний бухгалтер, але знову зробив помилку. Бачите, наполіг він, чому я, звісно, дивувалася.

Чоловік жваво підвівся, став біля вішака, обережно зняв халат, потім піджак, сорочку. Я почала сильно нервувати й подумки планувати втечу.

– Вибачте, – сказав він, не обертаючись. – Вам вже час. Я вас проведу.

Коли я вже майже зібралася бігти, то заціпеніла. Я не могла повірити своїм очам. Його очі – порожні. Обличчя наче маска, здерта разом зі шкірою. Те, що стояло переді мною, було скелетом у чорних штанах.

Двері відчинилися.

– Можна? – спокійно спитала вона, не виказавши жодного подиву.

– Я ж казав, вам ще рано, – відповів скелет. Несподівано для себе я стояла поруч із ним. Він обережно взяв мою руку.

– А вам вже час, – м’яко сказав він, беручи мою руку. Його пальці були кістляві, але теплі.