Запасне лице

Навколо неї у посмішках шкірились жовті та білі роти. Уїдливі випари духі́в зливались в ядучу суміш, що труїла чисте осіннє повітря. Лінійка вистроїлась, у колонках заграла урочиста музика, а разом з нею у металевому небі вдарив довгоочікуваний грім. Їй ставало млосно.

Ще хвилину тому маленька Іларія мала наснагу помічати свято у тих усмішках, вчувати чистоту свіжовипраних та новеньких костюмів. Дорослі стояли з камерами напоготові. Це мав бути важливий день. Ні, Іларія не стала б одразу дорослою, але робила перший крок на цьому довгому, тернистому шляху. І хвилину тому їй легше дихалось. До того, як до неї підійшла дівчинка з кошлатуватим волоссям.

Та дівчинка була щиросердна, добра і проста, як ранкова хмара. Вона запропонувала Іларії подружитись. Іларія спершу зраділа, але швидко отямилась. Бо згадала настанову матері, яка суворо заборонила спілкуватись із деякими дітьми. Примхливість стервозної ілариної матері зачепила і нещасну дівчинку з кошлатуватим волоссям. Мати назвала її «бомжихою». Іларія, у своїй невинній й наївній манері, так і пояснила дівчинці відмову у дружбі. Дівчинка вмить розчервонілась та розридалась, немов забита гарпуном сирена, моментально притягнувши до себе здивовані погляди публіки. В цю ж мить збентежена, але рішуча мати Іларії припала біля ніг кошлатуватої дівчинки, обійняла її та почала заспокоювати, вибачаючись та ганячи свою доньку. Все заради того, аби якнайшвидше відвернути уваги інших дорослих, передусім батьків дівчинки. Іларію охопив страшний смуток та розпач, і несила їй було стримати сльозу. Дівчинка, яка тільки-но пропонувала дружбу, тепер загрозливо тикала пальцем, поки матір Іларії стискала її у ведмежих обіймах.

Це був черговий прояв лицедійства її матері. В своєму віці Іларія навряд могла осягнути значення слова «лицедійство». Як і значення слова «товстошкірий». Лише минулого вечора батько, знехотя, пояснював Іларії його зміст. Донька, виявилось, сприймала слово «товстошкірий» буквально, і коли їй стало незрозуміло, чому так прозвали худорлявого і щуплого ріелтора, який заходив до них додому на чай, батько пояснив, що товстошкірими є зрілі, дорослі люди, які знають, як влаштоване життя, і які вміють «крутитися» та «займатись важливими речами».

Масна сльоза, що сповзала по щоці Іларії, почала пекти. Раніш цього ранку вона вже ледь не розплакалась у квіткарні. Коли флористка обріза́ла троянди, маленька, сентиментальна Іларія поставила їй дивне питання. Вона спитала, чи не боляче квітам, коли їх ріжуть, і висловила надію, що вони штучні. На це розчулена флористка видала короткий смішок, і сказала, — не злісно, а розрадливо, жартома, — що в її крамниці ніколи не бувати штучним квітам.

— Не звертайте уваги, — чомусь розлютилась невдоволена мати, — бачте, вона у нас трохи притрушена.

Іларія хвилювалася весь ранок. Її гнітило передчуття жаху, якоїсь невіданої загрози. Щохвилини вона поправляла бант. Їй було страшно, що бант злетить і з волоссям відірве та унесе її голову. Вона перераховувала ґудзики на своєму піджачку, аби заспокоїтись. Панічно хапалась за лямку ранця, аби переконатись, що він на місці, що вона його не забула. Весь ранок вона страшенно тривожилась, ніби щось забула.

Тепер гаряча сльоза розпеченим залізом випалювала її обличчя. Прикладаючи палець під око, Іларія хотіла зігнати її, але раптом фаланга провалилась у рану. Перелякавшись, вона смикнула ним і перетяла зоровий нерв. В правому оці замерехтіло, а затим стемніло. Іларії стало млосно. Вона заверещала, але одночасно з вереском вдарив грім, і злива, що зірвалась з металевого неба, перебила її крик. З жахом вона відчула, як її вкривають важкі краплі, і як шкіра жирним воском сповзає з обличчя. У безпорадності, вона озирнулась довкола, і лише на секунду запримітила, що іншим дітям теж розмиває обличчя. Але усі, крім неї, зробили непомітний, незнаний їй напіврух, якусь дію, та знов повернули собі о́брази. Дорослим злива була зовсім байдужа.

А з Іларії продовжувала сочитись шкіра. Коли важкий, шпаркий дощ оголив жили і кістки, вона відчула, як там лоскотно завиває вітер.

— Мамо?! Тато?! – розпачливо кричала Іларія.

Діти один за одним обертались до неї і, нажахані видовищем, розбігались.

— Де твоє запасне лице?! – горланила з натовпу мати.

— Що?!

— Невже ти забула своє запасне…

Анатомічний жах, який нависав над її шиєю, відстрашив юрбу. Скоро тільки злива бачила викочені очі та вищирені зуби, у яких застряг хтонічний вереск. Задуха забрала у неї змогу кричати. Перелякані дорослі поховали камери і кинулись навтьоки. Іларину трагедію вже ніхто не споглядав.