Покручі

Добре... Якщо ви вже так просите я розповім цю історію. Можливо пропущу кілька деталей, але й було це багато років тому, тож вибачайте, як-то кажуть...

Це сталось коли мені було років дванадцять. На літо мене відправили до бабусі, як завше це роблять батьки, аби побути наодинці, розумієте, так?

Жила вона в маленькому містечку Берестин, на Харківщині, можу на карті показати, якщо хочете. І був у тому Берестині в мене друг Женя. Гарнезний хлопець, такий, знаєте, який і річку собою поміряє, і через вогнище стрибне і сусідського коняку вкраде, аби покататись. Гузно в нього так і чесалось, аби встряти кудись.

Але одного разу він таки добряче встряв.

Еге… Добряче…

Я з сумом це кажу, бо він зник. Уявіть, був собі шибеник, всі потерпали від нього, а потім раз і немає хлопця!

Та напередодні свого зникнення, він з хлопчачою зухвалістю хвалився мені:

– А я до покручів навідався!

У Берестині, серед дітей, ходила страшилка, що на краю містечка живе незвична сім'я, що викрадає дітей. Їх бачили на вулиці рідко, а хто бачив й прозвав покручами.

– Та ну?! – недовірливо вигукнув я. – Не ходив ти до них!

– А я таки навідався. І ще навідаюсь!

– Брешеш!

– Ні!

І між нами почалась сварка, така, яка буває зазвичай у запальних хлопців, і яка закінчується юшкою з носа. Того разу в мене заюшило.

Я зовсім забув про те його вихваляння.

Але після його зникнення, згадав.

І пішов туди. До покручів.

Темніло вже, повітря було сухе після денної спеки і в ньому стояла пилюка.

Спитаєте, чому пішов туди увечері? А біс його знає. Можливо не дуже вірив у ті казочки. Можливо відчув себе героєм. Але тоді впевненості в мене було повні груди. Та щойно я наблизився до хати покручів, те, що я звав упевненістю, скотилося до живота й неприємно стиснуло його.

Я довго дивився на занедбаний будинок: на обшарпані стіни, пусті й темні вікна, похилену стріху. Ніколи більше я не відчував того страху й водночас цікавості.

– Який тупий. – проказав я собі під носа.

Я навіть зібрався було піти звідти. Ба, та не піти! Чкурнути, як боягузливий кріль! Але щось змусило мене зробити крок вперед. Якась сила, яку я потім назвав тугою за другом.

Бабуся мені казала, що сім’я ця хвороблива. Що не варто називати їх покручами та глузувати над ними, просто у світі є люди, яким не пощастило народитись у здоровому тілі. Я був з нею згоден, але…

Паркан був низький, тож я без проблем перебрався через нього. Сховався у кущах неподалік і прислухався. Але тиша навколо була такою глухою, що я чув лише своє серцебиття. Ані гавкоту. Ані цвіркання.

Я повільно прокрався до стіни будинку, затамував подих, а потім зазирнув у вікно, коло якого опинився.

В хаті панувала густа темрява. Я не одразу помітив тьмяне світло від свічки у дальньому кінці кімнати.

Я примружився. Мій погляд вхопив якийсь рух. Напружив зір. Сфокусувався. І від побаченого я відчув, як шию та спину обсипало холодом, а шлунок неприємно закрутило . Там у напівтемряві стояв стіл, а на столі лежав Женя з розкинутими руками й ногами.

Над столом у напівколо зібралась сім'я: батько, мати, бабця, двоє дітлахів, і всі вони копирсались у розпанаханому животі мого друга . Вони занурювали у дірку руки по лікоть, діставали кишки, органи і їли їх, гидотно плямкаючи й розтираючи кров по обличчю.

Від цього видова я зойкнув. І певно гучно зойкнув, адже сім’я повернула свої голови до мене і я побачив їхні обличчя і зрозумів, чому їх називали покручами. На мене дивились не люди, радше щось людиноподібне. Їхні голови нагадували м’ятий гнилий кавун, в очницях світились вузькі котячі очі, зуби були мілкі й гострі мов у хижої рибини, а замість носів були порожні впадини. Хтось з них загарчав, вказавши на мене пальцем, а я одразу дав драла.

Я й досі не пам’ятаю як добіг додому.

Пам’ятаю лишень, як впав в обійми бабусі зі сльозами на очах й заснув.

Вона тоді подумала, що я сумую за Жекою.

А я й дійсно сумував за ним.