Уродинець

«Царський урод» — так жартома жителі Жниварки називають цьогорічний рекордний рівень урожаю. У чому ж секрет урожайності громади, далі — у прямому ефірі…

– Знаєте, у Жниварках… Воно не тільки земля родить. Ще за моєї пра-пра-пра це повір’я повелося, – охоче поділилася історією бабуня. – Що більше діточок народиться напередодні жнивок, то рясніший урод матимемо. Он у цім році так узагалі — царський. Бо й розродилася в нас молодичка, від якої сих див ніхто не чекав.

✽✽✽

Катажина нудьгувала біля віконниці. Усі метушилися перед збором урожаю, тоді як матір дівчинки їздила на роботу в місто, тож власної городини вони не мали. Кася вже думала вечерю зготувати, щоб зовсім без діла не сидіти, та ось на стежці вигулькнув Лукаш. Щойно вгледів дівчину, відразу ж радісно кинувся до неї:

– Касько, любко, гайда на вечорниці сьогодні! – від розпеченого дихання юнака скло запітніло навіть у таку спеку. Лукаш відразу накреслив пальцями серденько і вдав, що цьомнув дівчину через шибку.

– Я подумаю! – зашарілася Кася й чимдуж засмикнула фіранку, аби більше не бачити обличчя того вродливого безсоромника, а сама подумки вже обирала вбрання…

✽✽✽

– Ні, Касю. Нікуди ти не підеш! Це навіть не обговорюється, – сімейна вечеря не вдалася…

Жінки багато сперечалися того вечора й, зрештою, мовчки розійшлися по кімнатах. Уночі мати таки заглянула до доньки:

– Доню, не гнівися на мене. Не хочу бути суворою матір’ю, яка забороняє підліткові розваги… Просто ще зарано тобі на такі вечорниці ходити. Геть з інших причин люд там збереться. Ти мене розумієш? – жінка вибачливо голубила донечку.

– Авжеж, мамо, я не ображаюся, – дівчина обійняла у відповідь. Кася усвідомлювала слова матері, однак вважала, що Лукаш не такий, а тому нічого страшного не станеться, якщо вони трішки повеселяться на святі й Катажина повернеться ще до світанку…

✽✽✽

Це були звичайні сільські вечорниці. З кожними новими танком і співом, склянкою узвару та недолугим жартом — усе більше відлягала тривога від серденька Катажини, а з цим забулася й засторога матері не йти…

Та ось змели зі столів наїдки й порозкладали білосніжні скатертини догори сподом. Обмальовані чимось червоним.

Потягли перших молодих. Кася гадала, мо ворожіння яке…

Допоки сама не опинилася напроти Лукаша на вологій, із характерним запахом заліза, скатертині:

- Шештри-жзбраття, пробудітесь, – з язиків, немов ті були спершу відрізані, а потім вшиті навиворіт, злітало жебоніння. Кася ж, навпаки, ледве трималася при свідомості. Тіло, ніби не її, обважніло й згодом геть оніміло, лише очима сіпати з боку в бік могла.

- Розділіте разом нивку, – хтось стягнув із Катажини спіднє.

- Сівача змініть! – затремтіли дівочі повіки. У свідомості відчайдушно билося: «Не чіпайте, не чіпайте мене!» – та рота навіть не розтулити, а тим часом невідомі наближалися з відрізаною чоловічою плоттю Лукаша до Касі.

- Явне й сховане… – дівчина захлинулася в німому криці, коли в її лоно встромили ножа й почали випотрошувати жіноче.

- Своє й чуже… – пришиваючи натомість те, що відрізали від Лукаша, а парубку — Катажинине.

- Най зіллється в одне! – «Це що, імітація сексу?» – Кася намагалася зрозуміти, чому їх із Лукашом тіла стуляли між собою.

Дівчину відклали вбік, як «відпрацьований матеріал». Вона була певна: чимось накачали, бо побачене опісля було геть за межами здорового глузду.

Лукаш корчився в конвульсіях, а його живіт невпинно ріс, допоки звідти не витягли щось, схоже на дитину. От тільки все в тому немовляті — догори дриґом: руки з ногами переплутані, на обличчі очей від рота не відділити…

- Уродилося, аби крові землі напитися! – дитинча посікли на шматки.

- Криво-косо, аби тільки проростало просо! – органи та частини тіла зшивали докупи в правильному порядку.

- Священним вогнем гниль очистимо! – і кинули немовля у вогонь.

- Гори-палай, на рясний врожай повертай! – лунали пісні й танці довкола багаття.

- Від святої водиці все озелениться! – загасили «божою росою» й стали попіл у жмені згрібати, по всіх полях розкидати:

- Народився молодняк — для земельки гарний знак! – ласкаво примовляли.

Опісля взялися понівечену молодь латати: до ранку всі були, як нові копійки. Про пережите нагадували лише потворні шрами та не менш жасні спогади, які нічим із пам’яті не стерти…

Клубочилася на нивах людська тінь: де не ступить — там засіяне підіймається. Та з кожним кроком меншала мара, аж поки зовсім на немовля не обернулася.

Час збирати урожай.