Заселення Атлантиди

Дівчата закінчили встановлення намету недалеко від берега і розмістились навколо вогню, загорнувшись у пледи. Вечір обіцяв спокій.

— І як ми погодились на цю фігню? — Катя піднесла пластиковий стакан.

— Усім треба розслабитись, — відповіла Віка, розливаючи вино. — Особливо Інні.

— Ви обіцяли без цього, — обурилась і щільніше загорнулась у плед. — Я тут не через колишнього.

— Мокрій подушці це розказуватимеш, — засміялась Катя.

— Ну добре, досить, — Віка простягнула Інні наповнений стакан. — Обіцяємо.

Лісовий пейзаж поступово розчинився у тихих сутінках. Лише потріскування вогню і плюскіт риби у озері.

Із темряви долинув тупіт. Хтось вистрибнув з-поміж дерев і схопив найближчу за плечі.

— Чемні. Самі прийшли, — прохрипів чоловік у майці. — Ти! Зв’яжи руки іншій. Оцим, — стискаючи тонку шию, жбурнув рулон сірої стрічки на землю. — Це щоб ви не чудили. Я просто заберу, що мені треба і піду собі. Домовились? Інакше усім по черзі переріжу горлянки.

Віка покірно підняла рулон і підповзла до Інни. Подруга неохоче витягнула руки і мовчки спостерігала, як стрічка огортає зап’ястя.

— Тепер нехай замотана обмотає тебе, — кивнув на Віку.

Невдовзі обидві сиділи на піску, тримаючи скріплені руки на грудях. Незнайомець штовхнув Катю на коліна, підняв рулон і змотав її зап’ястя. Ступив до двох біля вогню, підхопив ліву ногу однієї і примотав до правої ноги іншої. Катя миттю скористалась моментом, зірвалась на рівні і чкурнула поміж дерев.

Проте босоніж, у темряві, зі скріпленими руками далеко не втекти. Він кинувся слідом, а за хвилину уже волочив її до вогню, тримаючи за волосся. Мовчки підібрав рулон і примотав ліву щиколотку середньої дівчини до правої ноги утікачки.

— Щоб не кричали, — крутнув рулоном поверх рота першій. Те саме повторив з наступною.

— Відпустіть… — протягнула Катя. — Ми нікому не скажемо.

— Я знаю, — всміхнувся лисий. — Відпущу, обов’язково.

Він розстібнув свій пояс і спустив штани. Нахилився, грубо розсунув стегна першої і незграбно вклався на неї усією вагою. Кілька разів смикнувся і застогнав їй у груди. Поки Віка тихо завивала, тяжко піднявся, порився у кишенях штанів і спокійно закурив. Всівся навпроти дівчат, пускаючи дим і торкався себе. Докуривши, зник між деревами. Із темряви долинув плюскіт.

Невдовзі він повернувся і став навпроти середньої, Інни. Довго дивився у світлі вогню, після чого навалився на дівчину, відгорнувши її зв’язані руки доверху. Смикав задом, завзято облизував скривлене обличчя. Зрештою відкинув голову і голосно застогнав.

Відійшов і знову закурив, мило всміхаючись. Струшував попіл в пісок і зиркав у великі очі останньої.

Приглушені мугикання поруч допомогли завершити швидше.

Він роз’єднав дівчат і по черзі перетягнув ближче до берега. Там повантажив у дерев’яний човен, де до ніг кожної прикріпив по масивному будівельному блоку.

Відображення зоряного неба гойдалось у хвилях, що розбігались у темряву. Періодично хлюпали весла, а у проміжках лунали глибокі чоловічі вдихи. Катя не відчувала нижньої половини тіла, немов її відрубали. Залишився тільки холод. Сліз уже не було. Повіки забули, що можна стулятись. Хлю-ю-юп… Вдих. Хлю-ю-юп… Вдих. Тиша.

Весла гримнули в дерев’яне днище біля скрючених дівчат.

— Ви народите прекрасних дітей у чудовому місці! — Загорланив чоловік. — Це важливе завдання! Ми відроджуємо величну популяцію!

Катя бачила, як масивний силует навис над Вікою. Долинуло здавлене схлипування, коли чоловік перекинув ноги подруги через борт. Вони стирчали над водою, допоки він не підняв ту велику цеглину і не жбурнув у воду. Тіло дівчини човгнуло слідом у товщу води.

Знову тиша.

Силует схилився над Інною і так само виставив змотані ноги над бортом. Вона затріпотіла усім тілом, з останніх сил, але даремно. Приглушений писк лунав з її ніздрів, поки не почувся гучний плюх. За ним пролунав гучніший і миттю розчинився. Залишилось важке дихання, яке наближалось.

Катя нічого не відчувала. Ні як ноги стиснулись у товстих пальцях, ні як гострий борт врізався у стегна. Лише коли у воду плюхнувся бетонний блок відчула тертя по спині і глухий удар потилиці у дерев’яний борт.

Знову тиша. Повна темрява і холод. Удари серця відлунювали у вухах і відчутно сповільнювались. Вона мовчала. Змирилась.

Невдовзі повільне занурення зупинилось. Блок торкнувся в’язкого дна. Розгойдані водорості залоскотали подерту спину. Десь згори над водою увімкнулось яскраве світло. Промінь ліхтаря розрізав щільну темряву мутної води. Туманно, але достатньо для того, щоб помітити безліч вертикальних силуетів, що немов зростали з мулу.