Сміх, що пахне землею

Пізня осінь у Львові. Дощ дрібно січе бруківку, розчиняючись у мокрому блиску старовинних ліхтарів. Місто дрімає, ховаючись під покривалом нічної тиші. Андрій йде додому вузькими вуличками, обминаючи знайомі фасади з облупленими ліпнинами. Його маршрут, як завжди, проходить повз Личаківський цвинтар — місце, що вдень здається історичним музеєм, а вночі… краще не думати.

Андрій працює журналістом у місцевій газеті. Щойно повернувся з редакції — черговий вечір, черговий дедлайн. У голові — лише думки про матеріал. Але цього разу його відриває від роздумів звук, що не вписується в контекст: тоненький, дзвінкий, дитячий сміх. Він долинає з-за темної огорожі цвинтаря, немов хтось грається серед могил.

Молодик спиняється. Прислухається. Тиша. Може, підлітки вирішили пожартувати? Він знизує плечима й рушає далі.

Наступної ночі сміх повторюється. Цього разу гучніший. Його вже неможливо ігнорувати. Голос ніби лунає зовсім поруч, наче щось — або хтось — спостерігає за ним крізь ковану огорожу. Андрій пришвидшує крок, серце б’ється частіше. Його переслідує відчуття, що він не сам.

Через кілька днів він уже не може спокійно спати. Сміх тепер лунає щоночі, з’являється у вікні, відлунює в голові. До нього додаються інші голоси — тонкі, металеві, що перегукуються, переглядаються, немов граються в якусь давню, нелюдську гру. Андрій пригадує легенди про привидів Личакова: монахів без голів, блукаючі душі поетів, а також — забуту казку про дітей, що загинули під час епідемії, і нібито досі граються на цвинтарі вночі.

Журналіст у ньому бере гору над страхом. Озброєний телефоном і ліхтариком, Андрій вирушає на нічне «полювання». Перелізши через паркан, він опиняється серед могил. Дерева риплять під вітром, листя шелестить під ногами. А тоді — сміх. З усіх боків.

Тіні. Маленькі, худі, зігнуті в дивних позах. Вони рухаються стрибками, ніби маріонетки, що смикаються за невидимі нитки. Одна з них перебігає між двома гробівцями, кидаючи в Андрія швидкий погляд. Його шкіра вкривається мурашками — погляд був порожній, наче очей у неї не було зовсім.

Камера нічого не фіксує. Лише розмиті плями світла, як у зіпсованому сні. Андрій тремтить. Його морозить до кісток. Він хоче піти — але не може. Його ноги важчають, немов втоплені в болото. Ігри темних постатей тривають. Вони бігають по колу, щось шепочуть, показують на нього пальцями.

Він повертається наступної ночі. І ще однієї. Йому треба знати. Треба зрозуміти. Він складає карту їхніх рухів, помічає, що ті формують дивні геометричні візерунки — пентаграми, кола, символи, яких він не бачив ніде.

А потім — вона. Одна з постатей спиняється. Повільно повертає голову до нього. Її лице — сірувате, без рота, лише темні провалля очей. Але він відчуває цей погляд, як фізичну вагу на грудях. Голодний. Ворожий. Давній.

Постаті сходяться. Сміх стає гучнішим. Потім — тріск, як від старого радіо, й з нього проривається гортанне гарчання, що пронизує мозок. Андрій біжить. Але простір цвинтаря змінюється. Могили стають лабіринтом. Він бачить знайомі надгробки кілька разів підряд. Сутності — всюди. Вони йдуть за ним, посміхаючись своїми безгубими ротами.

Він кричить. Але звук тоне у сміху.

Його знаходять через три дні. Камера — у кишені, розряджена. Очі — широко розплющені. Він не говорить. Не спить. Лише сміється. Тоненько. По-дитячому.