Розмова

Тьмяне світло ламп, не дивлячись на свою кволість, било по його, і без того втомленим, очам. Він нервово жував кінчики пальців і дивився на похмурі, вечірні вулиці з вікна кафе.

— Бажаєте ще чогось пане — пролунав, майже людський, голос бота-офіціантки, що змусило його трохи отямитись від роздумів. Він підняв на неї погляд і дещо закляк, побачивши, як бот схилила свою сірошкіру голову на бік, наче собака в очікуванні команди

— Ні, мені більше нічого не треба, дурна бляшанка — роздратовано промов, своїм паруботським голосом, молодий хлопець — але я чекаю на декого. Принеси ще одну чашку кави.

Він знав що такі дешеві боти не мають алгоритмів просунутої поведінки, і тому всім було пофіг на те, як з ними поводяться. Та, власне, всі здебільшого відігравалися на них, випускаючи пару емоційного напруження, а він знову хотів стати як всі. Тим більше церква заохочує проявляти емоції, особливо негативні, а йому через втому і розгубленість хотілось посилати всіх підряд куди подалі, навіть тих кого не можна  

Майже одразу після того, як бот виконала команду, у кафе зайшов чоловік у дощовику з капюшоном, чоловік швидко зорієнтувався і пройшовши повз поодиноких відвідувачів, сів за столик хлопця

— Привіт, Андрію — бадьоро вимовив чоловік трохи хриплуватим голосом. При цьому він зняв вогкий капюшон, оголивши свою лису, м’язисту голову на маківці якої красувалось гроно мацаків. Трохи рожевуваті, здалеку ці мацаки могли нагадувать дивні головні убори на старих картинках

— Доброго вечора, Отче. Я ніяк не міг зібратися з духом для цієї розмови, але, здається, я готовий.

— Сподіваюсь, разом ми зможемо знайти рішення — вимовивши це, Отець трохи погладив свої мацаки, які ледь помітно затремтіли, і продовжив: — Тож, мені передали, ти сумніваєшся, чи дійсно хочеш проходити коронацію?

— Служіння - відповідальна справа — напружено почав Андрій, йому було важко втримувати самовладання — Воно вимагає самопожертви, але перш за все, чесності перед самим собою. Я більше не впевнений у своєму виборі, у своїй вірі. Знаю, багато хто проходе етап випробування віри, ось тільки це не просто сумніви, це щось… це щось… — він відсьорбнув кави, поки добирав слова, і ледь не поперхнувся — це щось незбагненне, я відчуваю - це щось сильніше за мене, сильніше за вас. Я навіть більше не можу відвідувати церкву, читати священні тексти, роздумувати про сутність ритуалів. І не тому, що не хочу, а тому, що мене щось відлякує, і найжахливіше: я не можу усвідомити що саме мене відлякує.   

Тут Андрій зупинився, адже його перервала сильна громовиця, що пробивались між монотонними ударами крапель об скло і ще більш монотонним бубоніння радіо 

— Скажи тобі ще сниться той сон?

Несподівано зпитав святий отець. В його погляді читалась доброзичливість, але здавалося він зовсім не занепокоєний, що його найкращій підопічний зійшов зі встановленого шляху.

— Той де мої батьки, зовсім не мої батьки? — посупивши густі брови, перепитав Андрій.

Отець схвально кивнув, а мацаки на його голові знову заворушилися.

— Думаю, в тому то і вся справа. З недавніх пір, якщо я і можу заснути, то мені сниться тільки цей сон.

— З незнайомцями чиїх облич ти не бачиш, але думаєш, що то твої батьки

— Так, Отче, я вам розповідав. Ті люди зовсім не схожі ні на мого батька, ні на мати. Та тепер мені сниться ще дещо.

Отець допитливо намружився ніби збирався далі слухати очима, демонструючи свою зацікавленість. 

— Мені сниться — продовжив Андрій — як вони, ці люди, садять мене на якусь тварину, ця тварина висока, з чотирма ногами, на голові у неї пасмо волосся і замість хвоста теж, довге волосся. І я не знаю чому, але…

— Тобі цей сон здається правильнішим ніж реальність? — нетактовно перебив його Отець.

Андрій мовчки похитав головою, зціпивши губи.

Панотець зробив пару довгих ковтків гіркої кави, не зводячи очей від співрозмовника. Поставивши чашку на стіл твердим рухом, він обнадійливо промовив, поки Андрій впадав у, все більшу, розгубленість:

— Ті тварини, на яких ти їздив, називаються коні. Цей сон значить, що ти і одарований і проклятий. Але ти мусиш прийняти свою долю до кінця. Чуєш мене, Андрію? Ти приймеш свою долю.