Хресна лінія

Світло в кімнату пробиралося лише через маленьке віконце. Серед задухи та смороду дівчинка вишкрябувала на цеглі черговий хрест. Звук був настільки неприємним, що нагадував скиглення тварини, легені якої ніби проткнули ножем.

А що ти робиш? – із цікавістю гукнула їй мати.

Не звернувши жодної уваги на її запитання, дівчинка продовжила шкрябати по стіні. Її руки вже були червоними від власної крові та брудними від каміння й цегли. Зап’ястя боліли, але дівчинка не зупинялася. Мох теж заважав, адже вкрив собою майже всю площу, куди могла дістати Марійка. Підспівуючи під ніс якусь пісеньку, вона все ж відповіла:

То ти повернулася... Мені просто нудно. І я хочу гратися з Оксанкою…, – стиха мовила дівчинка. – Коли ми підемо до неї? – вона говорила з матір’ю, навіть не повернувшись.

А в мене є ідея, – майже пошепки заговорила матір. – Нумо гратися зі мною?

Дівчинка трохи замислилася: що за нісенітницю вигадала її мати – вона ніколи не гралася ні з нею, ні з Оксанкою. Згадавши лише як нещодавно мати насварила їх за те, що вони знову прийшли до неї з цією пропозицією. Більше дівчатка не пропонували їй.

Ти ж доросла, а дорослі нудні.

Але ж всі дорослі були колись дітьми, – стиснувши губи мовила мати. – То що скажеш?

А в що?

Хм… можливо в хованки?

Це ну-у-у-дно. Я думала ти щось цікавіше вигадаєш, – проскиглила Марійка, а після додала. – І тут немає де ховатися.

На мить мати стихла, не видавши навіть звуку. Скрипіти по цеглі дівчинка теж перестала. Було чути лише як з гнилих труб капає вода і через щілини просвистує вітер.

Тоді бачиш ось те віконце? – мати кивнула в його бік, а потім продовжила. – Зможеш до нього дістатися?

Але воно ж високо.

Я допоможу, то як?

Дівчинка кивнула і підійшла впритул до стінки над якою було те саме віконце. Піднявши голову, серце стиснулося. «Високо. Але мама каже, що допоможе мені.» – промайнуло в думках Марійки. Матраци були вже поруч – падати буде не страшно. Дівчинка ще раз глянула вгору. Тіло здригнулося. Вона зробила вдих і підняла праву руку вгору, спробувавши зачепитися за камінь, але мокрі долоні не дали цього зробити. Витерши руку об свою футболку, дівчинка спробувала ще раз. Але знову зазнала невдачі. Зачепившись все ж за якийсь камінь, Марійка спробувала підтягтися, але рука тут же зіслизнула. Вона спробувала ще раз… Зазнавши чергової поразки, дівчинка зморена всілася на матраци, гучно зітхнувши.

Не виходить, – розчаровано мовила.

Може спробувати ще раз? – зрозумівши що їй ніхто не відповідає, вона обернулася. – Ма?

Ти ж казала, що допоможеш…

Поруч нікого не було. Озирнувшись довкола, дівчинка теж нікого не знайшла. «Напевно вона сидить у нашому будиночку» – подумала вона і почапала в тому напрямку. Підійшовши ближче до складених коробок, Марійка зазирнула за них, але і там нікого не було. Розчарована, що і тут зазнала невдачі, вона міцно зажмурила очі. Відчувши тепло, яке миттю пробіглося по її тілу, вона ворухнула кутиками вуст, але тут же здригнулася. Безпорадно похитуючись на місці дівчинка мугикала собі щось під ніс:

Спи, дитятко, засинай. Мати свою пробачай.

Повільно, потуплюючи на одному місці, Марійка обернулася назад до віконця. І все ж знайшла свою матір. Вона все ще була там, спостерігала за нею згори, як завжди очима наповненими скорботи і жалю, провини і безнадії, людської наївності і спроб стати «живою». Нерухоме тіло висіло на мотузці вже три дні, а гнилий запах заважав вдихнути на повні груди. Піднявши з підлоги камінчик, дівчинка, ледве дихаючи, продовжила вишкрябувати на цеглі, промовляючи:

Вони забули про тебе…, – ведучи камінь вниз шепотіла дівчинка. – Ти не мусиш страждати, – вишкрябуючи наступну лінію пробурмотіла Марійка.

Безупинно дівчинка шкрябала по стіні і співала ту саму пісеньку. Намалювавши черговий хрест, вона почула скрип. Двері відчинилися…