Я – берег

Коли я дивлюся на чорні хвилі, що рухливими тілами перекреслюють одна одну, то згадую про те, що берег завжди умовний. Мені так хочеться зайти по коліно у темні води й далі, але тіло більше не належить мені. Воно простяглося уздовж смуги припливу, тверде і крихке водночас. Скоро я стану сумішшю легкої крупи у водах самотності.

Згадую той день, коли вперше вийшов на берег. Було сонячно. Солоний вітер залишав тонкі лінії на моїй шкірі. Сильний приплив лагідно, але з материнською непохитністю, виштовхнув мене з лона. До того я ніколи не відрощував собі ноги. Вони були непотрібні — там, у навколоплідних водах. Поруч зі мною в піщаному акварії борсалися дрібні істоти – брати та сестри. Я проковтнув їх і здійнявся над поверхнею моря.

Стояти було важко, але приємно. Я зробив перший боязкий крок, потім другий, як ось уже дивувався ланцюжку відбитків, що простяглися вслід за моїми ногами. Я ніколи в житті не відходив так далеко від дому. Страх і захват напинали мене зсередини, маленькі гострі крупиці потрапили до очей, викликаючи сльози. Обрій шрамували трикутні дерева з великим темно-зеленим листям. Саме ці слова народилися в моїй пам’яті, коли я споглядав берег. «Дерево» – я спробував слово на смак, воно виявилося довгим і м’ясистим. Плямкаючи губами від насолоди, я рушив до смуги лісу. «Ліс» – гостре, залишило на язиці шрам, потекла кров, я вперше лизав її і сп’янів.

Щось велике, величезне, сунуло прямо на мене, проминаючи під собою пісок грузними лапами. «Лмимириль» – я не зміг підібрати слова. Тваринний жах вперше сповив мене, скасував здатність рухатись. Дещо наблизилось, видобуло з пащі довгого язика, куштуючи повітря поряд зі мною. Тоді у мене ще залишалась голова риби. Я чомусь не подумав виростити собі іншу. Я щосили смикнув себе за неї, кров застелила очі, голова з хрускотом відділилася від тулуба і я жбурнув її у потвору, що вже готувалась кинутися на мене. Воно ухопило здобич зі спритністю латимерії, зникнувши за барханом, перш ніж я встиг сформувати собі нову голову. Тепер вже людську.

Я зустрів тебе в лісі, біля розлогого озера. Відчув у повітрі майже невловимий аромат звіра мого виду. Ти стояла розслаблено біля дерева, листя папороті вкривало тебе як легкі одежі. Я припав на чотири лапи і повільно рушив до тебе. Суміш страху та зацікавленості блискавично відбилися на твоєму гладкому, безшерстому обличчі . Ти обережно наблизилась, потерлася носом об мою руку і несподівано ніжно вкусила за мочку вуха. Потім ми каталися мшистим килимом, лащилися і врешті заснули, переплетені як коріння. Елаййя – я назвав тебе так, тому що ти справді була першою, так само як я. Я любив тебе. «Любов» – занадто багато смаків, щоб описати це слово. Воно ніколи цілком не вміщалось у роті.

Ми засинали і прокидались разом. Я ловив рибу, ти збирала гриби і стиглі плоди з дерев. Навіть цей величезний ліс не вміщав нас достоту. Ми були більші, ширші за нього.

Одного ранку ти наблизилась до мене синя від суму. Багряні мазки світанку робили з твого обличчя застиглу маску.

– Мені треба йти

– Куди ти підеш?

– Судини мої спорожніли, а дихання пахне мохом. Мені потрібно змінити форму. Я люблю тебе Тілаарої – перший мій. Не сумуй за мною. Хто впізнає себе перед брамами Вод – той буде впізнаний.

– Не йди

Але контури твого тіла вже стали безбарвними. За мить у повітрі лишився тільки той невловимий запах за яким я вперше відчув тебе.

Я знав, що теж мушу повертатися та горе було безмежним. Так я пізнав розлуку. Мою шкіру обліпили жовтаві плями, крізь які витікала радість. Я перестав приймати їжу і воду. Однієї ночі сон покинув мене і більше не повертався. Я зривав з високих дерев кору зашкарублими нігтями, намагаючись притлумити свій біль. Час став уявним: коли ти сліпнеш – його координати більше не визначальні.

Шум повернув мене. Коли я впізнав його, то відкрив очі і знову побачив берег. Чорні хвилі співали, розбиваючи себе на мільйони прозорих скелець. Врізаючись в мою шкіру, вони запліднювали її тисячами малих істот, яким судилося пройти той самий шлях.

«Назви ім’я, боже, згадай ім’я» – шепотіло щось у зоні Верніке чи області Брока. Я засміявся. Ніхто й ніколи не давав імен океану.