Голодні зорі

Він стояв, задерши голову до неба. Зорі… Сьогодні їх було так багато. Повне небо зірок. Він ще пам’ятав часи, електричне світло заповнювало все навкруги мегаполісів, залишаючи людському оку лише декілька зірок. А зараз їх міріади. Бо електрика давно зникла. Як давно? Він забув.

Після того, як все почалося, виробництва протрималися близько тижня-двох. Поки їх охороняли військові. Однак і цього виявилося недостатньо. Потім все потонуло у пітьми. Почалося полювання на паливо. Тож де-не-де ще можна було зустріти паливні генератори. Але і від них довелося відмовитися. Занадто шумні. Хтось встиг запастись батарейками. Хтось ні. Так і з’явилися ці прекрасні зорі над містом.

Багато хто виїхав у перші ж дні. Хтось спішив до родичів та друзів в інші міста, хтось у свої заміські будинки. Він залишився тут. Йому не було куди тікати. Він залишився сам.

Згадав як у перші години пішов до супермаркета запастися продуктами.

Голод. Так, він прийшов раніше зірок. А зараз голод був нестерпним. Він відчув, як густа слина невпинно стікала з куточків рота, але нічого з тим не робив. Його руки безсило звисали вздовж тулуба, злегка розкачуючись. Стояти міцно на ногах він не міг. Та все ж стояв. І дивився на зорі.

Він бачив їх не так чітко як колись. Зір помутнів давно. Від чого? Він забув. Може він вже і не бачив зовсім, а ті зорі лишалися лише у його пам’яті. Зорі та голод. І тиша.

Коли припинили працювати підприємства, їздити машини, працювати генератори та кричати люди, у місті запала тиша. Навіть тварини більше не видавали жодного звуку. Це була мертвецька тиша і він точно знав, що не оглух. О так, він знав. Бо слух його загострився. Як і нюх. Так він зміг добувати собі якусь їжу. Коли він востаннє їв? Він забув. Можливо сьогодні, а можливо три дні назад. Голод пожирав будь-яке відчуття часу і залишався єдиною думкою, рушієм до існування.

Десь скрипнули двері. Вітер? Байдуже. Він розвернувся в ту сторону. Почув шипіння…

— Кляті скоби…

— Замовкни, нас не мають почути.

Люди… Йому треба до них. З горла вирвалося глибоке хрипіння разом зі слиною. Він давно не зустрічав людей, хоч і періодично тинявся містом у пошуках їжі. Затерплі кінцівки по-трохи починали рухатися. Він вже пересувався швидше. Треба добратися до них, поки вони не пішли.

Ніс вловив запах мастила. Вони озброєні. Неважливо. Йому потрібно їсти. Босі ноги шаркали об холодний асфальт, він відчував як стирається шкіра на стопах. Один шматок тягнувся за ним, але невдовзі відпав. Неважливо.

Він вже майже біг, голод гнав його вперед. Засліпивши. Він вже був майже там, поряд. Він відчував на язику свіжу кров, м’яке м’ясо. Біля людини він зачепився за сміттєвий бачок.

— Ром, позаду!

Ром, чи як його там, озирнувся занадто пізно, аби відбитися від нього. Він мав їсти. Спочатку його зуби впилися у шар одягу. Ром намагався його скинути, та він не відпускав, шматував тканину. Ось, ось, його клик торкнувся шкіри. А потім його язик, а потім…

Постріл в голову. Він повалився на землю. Його затягнуті катарактою очі востаннє звернулися до неба. Голода вже не було. Лише зорі.

— Забираємося звідси. Інші вже почули.

— Кляті зомбаки…

— Що з рукою?

— Все нормально.

— Одяг розірваний.

— Все нормально!

— Він тебе вкусив!

— Ні, ні, лише подрав одяг…

— Вибач.

— Не треба, ні!

Містом прокотився ще один постріл. Але після не було тиші. Утробне хрипіння виринало з кожної тіні. Вони були голодні.