Ковалівна

— Не положено! Іди з Богом, чоловіче добрий! — отець Кирило склав на череві руки й відвернувся.

— Де й ким це написане? — виштовхав із грудей кавалок глевкого болю й сипкий гнів. Великі натруджені руки коваля дрібно тремтіли, а в сивій бороді ховались важкі краплі сліз.

— Господом нашим Вседержителем. І його пророками…

— А про любов до ближнього він хіба не писав? Чи ж вона — собака, аби за парканом ховати?! Мало в храмі співала? Мало рушників на ікони вишила?! — учепився шерехатими пальцями в тонке полотно й смикнув. Схитнувся мальований образ чиєїсь божої-людської матері й заледве додолу не загримотів.

Священник зблід. Лискучі пещені щоки задрижали від гніву.

— Я тобі смикну! Бач, який! Сказав — не положено самогубців одспівувати, значить, не буду.

Михайло вийшов із церкви. Біля воріт озирнувся, підніс вгору здоровенного кулака й пригрозив:

— Дивись, попе, аби тебе не відспівали!

***

— І мене туди ж закопайте… До Романки… До мого цвіту весняного… — глухо стогнав, коли темна паща могили поглинула домовину з тілом його єдиної донечки, виплеканої зі сповитка, відколи цей світ покинула кохана дружина.

Односельці, що прийшли підтримати, повільно розходились, стиха дивуючись, чого молода й вродлива ковалівна раптом стрибнула із кручі на гостре каміння…

А Михайло ще довго тримався руками за маленького дерев'яного хреста в ногах покійниці.

— Дурний ваш піп і дурна його молитва! — вгатив кулаком у паркан довкола цвинтаря. — Люди там, а вона тут лежатиме… А щоб вас!.. Трикляті! Слова доброго ніхто не замовив за мою дівчинку…

***

Першої ночі дерла віко, аж нігті ламались і шкіра злазила. На дубових дошках лишались сліди загуслої крові — почорнілої без життя. Смикала головою та билась лобом об дошки. Зламана від падіння шия викручувалась і тріщала. Широко розчахнутими очима вона витріщалась у темряву, плямкаючи зшерхлим від крові ротом, наче риба на березі.

Другої ночі продлубала дірку. Крізь той отвір сипалась чорна земля. Збирала її долонями й обтирала тіло. Він казав, із пороху — в порох! Із землі — в землю… Та чому ж її грішне єство опирається й прагне визволення?

Третьої ночі з проштрикнутих уламками ребер легенів вирвався крик. Усе наростав і дужчав, розмітав на всі боки горбочок насипаний. Коли крізь продерту дірку в дошках замерехтіли зірки — відкинула віко й піднеслась, ногами землі не торкаючись. Полинула поглядом до села…

***

Панотець довго не міг заснути. Товкся пухкими боками на перині й сердито вслухався у солодке сопіння дружини. От міцне здоров'я у жінки! Хоч з гармати стріляй біля вуха — не прокинеться.

Із натужним кректанням вибрався із ліжка й посунув на вулицю. Став до вітру біля куща бузини. Дзюрчав і слухав, як у заростях вовтузиться та бурчить якийсь кіт чи їжак.

Струсив краплі й убгав недомірка в спіднє, коли раптом у плече вчепились крижані мацаки. Скрикнув та обернувся. Тонкі пальці метнулись до шиї та вп'ялися у борлак. В очах потемніло, й панотець повільно осів на мокру від власної сечі траву.

— Не чекав?! — зазирнула темрявою у потворне від жаху обличчя. — Не радий? Як пхати в мене свого закопченого ладаном хробака, то ти мастак. А тепер тремтиш юдиним деревом. Чи ж я не просилася? Чи ж не благала відпустити? Питаю тебе, праведнику! Ти ж так ревно пасеш отару прихожан, дбаєш про духовну чистоту… Чого ж мою забрав без дозволу? А щоб не кричала, то ризою затулив мені рота… Ось так!

Рвонула полу весільної сорочки, батьковими сльозами зрошену, й убгала йому глибоко в горло. Кавкнув. Завалився набік.

— Погано тобі, попе? Терпи! Не довго лишилось. Ти вчив мене літати, зіштовхнувши непритомну зі скелі. А я змушу тебе повзати.

Зазубреними кігтями вхопила його за матню і стиснула. Заскавчав, судомно здригаючись. Смикнула за ногу й потягнула через двір.

— Час правити тризну! — зареготала.

***

Паніматка довго прокидалась, ліниво потягувалась. Врешті встала, дивуючись із того, що церковне вбрання чоловіка висить на спинці стільця неторкнутим. Де ж тоді він сам? Сьогодні ж недільна служба в храмі.

Вийшла з дому. Дім Господній — через паркан, як на долоні. Двері —навстіж. Ворота відчинені…

Та чим ближче підходила, тим дрібніше тремтіли ноги. А за якусь хвильку селом прокотився дикий вереск. На загостреному пруті кованої хвіртки стриміла голова отця Кирила…