Підшкірник

У селі Мельники казали: якщо свербить спина вночі — не чухай, бо збудиш Підшкірника.

Марійка сміялась із тих байок. Вона приїхала із міста до бабці, бо та зламала ногу. Хата стара, але світло проводили, вайфай ловив, у льосі — консервація на століття вперед. І тиша. Тиша така, що чути, як павук сідає на підвіконня.

Усе почалось на третій день. Засвербіла спина. Прямо між лопатками. Вона подряпала — і відчула щось дивне: ніби під шкірою ворухнулось. Мурашки побігли хребтом, але вона списала все на втому. Тієї ночі їй снився хтось, хто повільно вилазив з її спини.

На ранок боліло. Марійка підійшла до дзеркала, зняла футболку — і побачила випуклість, ніби щось кругленьке, завбільшки з горішок, проростало зсередини.

— Чи не укус? — спитала баба.

— Може, кліщ, — знизала плечима Марійка, — але ж я і в ліс не ходила.

— Може, не кліщ, а Підшкірник, — сказала баба і перехрестилася. — Не чухай, дочко, від гріха подалі.

Марійка, звісно, почухала. І знову відчула: щось у шкірі подалось ближче до поверхні. Ніби притулилось зсередини. Ніби слухало.

Вночі прокинулась від того, що не могла дихати. Груди стискало зсередини. Вона металась по ліжку, хрипіла, відчувала, як у хребет впинаються крихітні пальці. А коли схопилась — усе пройшло. І лише тінь у дзеркалі лишилась — чиясь ще одна тінь, крім її.

Наступного дня на місці ґулі з’явився отвір. Шкіра розійшлась, як зіпсована тканина. З нього виглядала сіра, волога плоть. Щось ворушилось, пульсувало.

Марійка хотіла поїхати в лікарню, але не могла знайти ключів. Телефон був розряджений, зарядка зникла.

Ввечері баба принесла старий рушник із вишитими ґратами і поклала на підлогу біля ліжка. Вмочила вербові котики в святу воду і перехрестила.

— Це щоб не вийшов, — шепнула. — Якщо вже прокинувся.

— Хто?

— Підшкірник. Росте, доки людина живе. Як виросте — виходить. Людина тоді зсихається. Шкіра лишається, ніби мішок. А він далі шукає, де пересидіти.

— Це просто галюцинації, — прошепотіла Марійка, намагаючись керуватися здоровим глуздом.

Близько третьої ночі їй здалось, що вона почула хрускіт. Як кісточки пальців. А тоді — м’якеньке: хлюп-хлюп. Вона різко розвернулась — і побачила, як зі спини вилазить щось дитяче. Маленьке, слизьке, з руцями, як жаб’ячі лапки. Воно поклало їй голову на плече й тихо промовило:

— Ма-а…

Марійка закричала.

Рушник був уже збоку. Воно переступило через нього. Не зупинилось.

Марійка втекла на горище. Замкнулася. Дихала уривчасто, крізь сльози шепочучи молитви, які пам’ятала з дитинства.

А внизу щось повзало. В нього не було очей. Лише рот — беззвучний, розтягнутий, аж до вух. І рученята, які шукали її запах.

Знайшло.

Зранку баба знайшла порожню шкіру онуки, складену на ліжку, як одяг після купання.

— Казала ж: не чухай, — зітхнула.

Підшкірник спав під ліжком. Ситий. Маленький. І схожий на маму.