Лія

Він не міг дозволити їй вмерти. Смерть, це лише пауза, так?…

***

Вона була прекрасна. Кожен вигин її тіла, кожна деталь чи об'єм — досконалі. Вона дихала. Вона знала, чого вона хоче. Вона хоче бути живою.

Орест любив Лію. Воскова фігура жінки була понівеченою, але він її лікував: відновлював шкіру, натирав ефірними оліями, щоб блищала, як справжня. Коли сонце заходило, було чутно лише тихий голос. Він шепотів вірші. Цілував розтоплені губи. Торкався її, щоб відчувала тепло. Але цього було мало.

— Серденько, тримай, ця рученька для тебе. — приніс був їй шкіру. — Зараз будеш в мене красунею.

І почав зшивати людську плоть. Білими грубими нитками, які дивились на ній, мов мереживо. Прикріпив шкіру до воскової руки, міцно зшив її, опісля додав ще й пальці, які елегантно спадали вниз. З днями він грубо впивав голку в шкіру ніг, тулуба, дбайливо пришивав стопи, повіки з віями, акуратно додав й губи…

— Ти дихаєш, Ліє. — чоловік чув її голос, вона шепотіла. Хрипіла, що кохає його. Але Лія заревнувала. — Що, ти хочеш ще? Любонька, пробач, скоро принесу.

Він обійняв її й залишив покинутий музей.

***

Навіть вві сні вона довершена. Лія сиділа, Орест обіймав її ноги. Гладив їх.

— Завтра принесу тобі очі… Будемо дивитись один на одного. Любуватись.

Поки довкола темрява, між його губ пробиралось дещо тягуче. Воно дерлось всередину, не давало вдихнути. Це була…

«Лія?»

Її віск розширювався, давив на зуби, трощив їх та щелепу з чітким звуком хрускоту. Вона тягнулась вниз, заливалась в горло, сповнювала зсередини.

«Не злись…»

Віск поволі витікав з носа, розширював шлунок, вливався в кишечник, давив на кістки. Черепна коробка пішла по швах, мізки стікали по шиї, скрапали слимаками на підлогу. Щелепа впала на коліна, з розірваного живота витікав кривавий віск.

Орест різко піднявся з ліжка й розплющив очі. Язик пік, був гарячим, німів. Провівши по губі, вона стала мокрою.

***

Іноді Лія мовчала. Але це було так гучно, що стриматись було складно.

— Дивись, воно тепле. — чоловік підніс до скульптури серце. Закривавлені руки обережно стискали орган. — Зачекай-но, гаразд?

Він почав розрізати ножем груди, після чого розірвав шкіру й почав вирізати зайвий віск. Коли ніж торкнувся хребта, на місце невеличкої ямки він поставив серце. Далі легені, вставляв кишки.

Зашивши шкіру, Орест не спинився. Він вставляє в її скальп волосся, пучок за пучком встромлюючи голку в голову.

— Ходи, моя люба, ходи.

Він заливає її воском, рідина сповзає додолу, утворюючи прозорий, тонкий шар.

— Ти тепер справжня. — Орест поставив перед скульптурою дзеркало і зняв з нього полотно. — Як тобі, люба Ліє? Подобається?

Сівши поруч з фігурою, Орест мастурбує. Смокче її пальці, обіймає за талію і дивитися на сліпу фігуру. Слиз між пальцями злипався в павутиння. Краплі гнилі поволі сочилися з-під воску.

***

Фігура тліла, пульсувала, сочила щось липке. Нитки слизу тягнулись з рук, підборіддя. Скульптор дістав ніж і став перед Лією.

— Я хочу стати частиною тебе. Ти ж не проти?

Статуя мовчить. Орест рвучко відрізає собі язик. Пронизливий вереск сповнив пусту залу. Захлинаючись кров'ю, він бере язик і ставить в рот жінці, закриває їй щелепу.

Блакитне око застигло на її обличчі. Вуста засяяли білосніжною усмішкою.

***

Він повзав поруч. Хрипів, стогнав, але був поруч. Ноги вмонтовані в скульптуру залиті воском. Орест у воску. Тепер вона є ним, а він — нею.

***

— Слухайте, що за сморід? — прокашлявся від запаху офіцер. Запах тухлого м'яса стояв у повітрі.

— Та тут навіть глянути боляче. Що за…

У центрі зали стояло дещо пухке. Ні труп, ні скульптура. Віск сповзав з обличчя. Підійшовши дещо ближче, віск оголив справжнє лице.

Це був чоловік. Губи злипались, пролунав голос:

— Ти прийшов, любий?