Малюнки

— Марія Миколаївна Паж, — молоденька блондинка з голубими очима простягнула мені руку й усміхнулася. — Я проходитиму у вас практику два місяці. Вас попереджали?

— Ольга Петрівна, — автоматично відрекомендувалась я, потиснувши її м’яку, зволожену кремом долоню. — Так, згадували на педраді. — Я всміхнулась, мимоволі відчуваючи тепло від її енергійної присутності. — Це добре, що ви до нас прийшли. Мені з дітьми останнім часом важкувато. Знаєте, три роки до пенсії.

— Ого! А виглядаєте значно молодшою, — щиро сказала Марія, і я відчула до неї несподівану симпатію.

Я ознайомила її з розкладом, пояснювала тонкощі роботи, вводила в курс справ. Марія швидко влилася в колектив та знайшла спільну мову з моєю групою — двадцятьма п’ятьма галасливими малюками. Вона все схоплювала на льоту. А ще — мала пристрасть до малювання. Її очі світилися, коли вона розглядала дитячі роботи, розвішані по коридору. Кожен малюнок хвалила, називала дітей «маленькими художниками».

Одного дня, коли я заповнювала черговий звіт, Марія раптово відірвала мене від роботи.

— Ольго Петрівно, подивіться, — здивовано промовила вона та простягнула мені кілька дитячих малюнків. — Що це за знаки?

Я глянула на аркуші. На кожному з них, серед барвистих квітів і дерев, червоним фломастером було намальовано якийсь символ — щось схоже на зірку з трьома нерівними променями. Символи були схожі, хоч малюнки належали різним дітям.

— Не знаю. Діти малюють усе, що спаде на думку. Сонечка, хмарки, а інколи й такі карлючки.

Марії не сподобалась моя відповідь. Тому за кілька днів вона підійшла знову.

— Я розпитала дітей про ці знаки. Більшість мовчать або кажуть, що не знають, хоча самі їх малювали. Але Віка, — вона зробила паузу, — пошепки сказала, що це “Горон”. А коли я запитала Сашка про Горона, він розплакався. Що Ви про це думаєте?

— Горон? Гммм. Якась нісенітниця. Діти усяке вигадують. Може, наслухаюся страшилок або у фільмі щось бачили. Не бери до серця, Маріє. І так роботи непочатий край.

Марія скривилася. Того ж дня я помітила, як вона затрималася після роботи, переглядаючи старі дитячі малюнки в шафі. Наступного дня знову принесла кілька старих малюнків, датовані ще початком дев'яностих.

— Ольго Петрівно, погляньте! — різко мовила вона кинувши малюнки мені перед очима. Вона була бліда, а її руки тремтіли. — Той самий символ! Цим малюнкам понад десять років, але знаки однакові. Це не просто дитячі витівки. Щось не те.

— Облиш це, Маріє. Може відпочинь трохи? Чи ти віриш у того Горона? — її одержимість мене почала лякати. — Може, хтось із вихователів колись ставив так оцінки, а він прижився.

— Діти знають про Горона. Віка сказала, що Горон “приходить, коли темно”. А Сашко шепотів, що той “бачить усе”. Це не нормально, Ольго Петрівно. Чому діти знають про цього Горона?

— Не знаю.

— Малюнки з цими символами висять по цілому садочку. Я заміню їх іншими. Ви ж не проти?

— Не проти, — зітхнула я сподіваючись, що можливо це її трохи заспокоїть. — Але, будь ласка, роби це після роботи.

Того вечора Марія лишилася після роботи знімаючи малюнки зі стін, які містили ті символи та складала у теку.

Наступного дня дівчинка Віка підійшла до мене.

— А де Малія Иколаївна?

— А це хто?

— Малія Иколаївна — потворила дівчинка, наче я мала знати хто це така.

— Не знаю. Може завтра буде, — пробувала якось перевести розмову.

Віка розплакалася і я мусила її заспокоювати. Попередні кілька тижнів було якось легше працювати, а зараз ледве дотягла до кінця дня. Була виснажена. Михайлик, найжвавіший хлопчик у групі, приніс мені малюнок. Я зазвичай не звертала уваги на дитячі роботи, але цей…

На аркуші, серед кривих дерев, стояв чорний силует — не людина, а щось із довгими, кістлявими кінцівками. Його очі, намальовані червоним фломастером, дивилися прямо на мене. Поруч, у кутку, була дівчина з довгим блондинистим волоссям. Її обличчя було перекручене жахом, а з рота виривалися червоні лінії, схожі на крик.

— Михайлику, що це таке?

— Марія Миколаївна! Горон і Марія! — вигукнув він і, весело сміючись, побіг гратися.