Кватирка

Я прийшов до тями. Повітря було важким, з різким запахом хлорки й чогось гнилого, наче в старому басейні. Наді мною гойдалася тьмяна лампочка на оголеному дроті, її світло миготіло, кидаючи химерні тіні на облуплені стіни, вкриті зеленкуватою пліснявою.

Я спробував згадати, як тут опинився. Нічого. Встав відчуваючи, як тремтять руки. У кутку, спершись на стіну, сиділи двоє. Один — худий, коротко стрижений, сидів на навпочіпки, розглядаючи мене. Другий — зарослий, мов безхатько, згорблений, спершись спиною до стіни, повільно похитувався, щось мугикаючи собі під ніс.

— Ти хто? — запитав я звертаючись до худого.

— Андрій, — відповів він, не відводячи від мене погляду. Його голос був низьким, із ледь помітною хрипотою. — А ти?

— Дмитро.

Я озирнувся. Кімната була тісною, без дверей, лише маленьке брудне віконце під стелею. Воно пропускало тонку смужку світла. Я підійшов до нього. Крізь брудне скло виднілося порожнє подвір’я, залите сутінками. Ні руху, ні звуку. Сутінки робили все розмитим, наче світ за вікном розчинявся.

— Це підвал? — спитав я.

Андрій скривився, наче я сказав щось дурне.

— Це не підвал, — відрізав він. — Це місце… якесь неправильне. Ти відчуваєш, як стіни тиснуть, стикають? А повітря наче душить? А там, — він кивнув на діру в стіні, звідки долинав ледь чутний шурхіт. — Чуєш? Це вона. Курва. Чекає…

— Ти про що?

— Демониця. Суцільне зло, — Андрій знизив голос. — Але вона живе в темряві. Боїться світла, тому ми ще живі. Ця лампочка, — він глянув на світло, що блимало — наш єдиний захист.

Я подивився на діру. Шурхіт став голоснішим, ніби щось повзло по стінах та дряпало бетонні стіни.

— Це не смішно, — промовив я.

Андрій підвівся. Його рухи були різкими, надто впевненими, як для людини, що довго сидить у темряві.

— А це і не жарт. Тут були й інші. Один, марив про кватирку. Мовляв, є вихід. Таке як те віконце, але більше та відчинене. Він пішов туди, — Андрій показав на діру. — Не повернувся. Чув лише крики. Другий після появи відразу кинувся в темряву. Кричав довго. Його вона з'їла не одразу. Гралася…

Я ковтнув слину, відчуваючи, як горло пересохло. Погляд упав на іншого чоловіка в кутку, що гудів, похитуючись.

— А цей?

— Псих. Сидить, бурмоче про свою маму. Каже, вона прийде по нього. Але він стане нам в пригоді.

— В пригоді?

— Як приманка, — він посміхнувся по злому. — Спробуємо знайти ту кляту відчинену кватирку. Я відчуваю її. Свіже повітря — справжнє, живе. Десь там в темряві вона схована.

Я скривився. Щось у його голосі змушувало шкіру вкриватися сиротами.

— Ти сам, — сказав я. — Я залишуся.

— Як хочеш. А я тут більше не стирчатиму. — Він схопив патлатого під пахви. Той лиш прошепотів:

— Мама?

— Мама, мама. Пора додому, синочку, — злорадно мовив Андрій, і вони повільно рушили до діри.

Я мовчки спостерігав, як вони крокували в темряву. Потім зникли. Слухав. Кроки стихали. А потім крик — різкий, нелюдський:

— Відчепися!  

Я відбіг до стіни, притиснувшись до холодної поверхні. Лампочка блимнула раз, другий, і згасла.

Коли світло повернулося, я лежав на тому ж бетоні. Все тіло тремтіло. У кімнаті був ще хтось. Якийсь новий. Бородатий та дезорієнтований, мружився на світло від лампи.

— А ти ще хто такий? — спитав я.

— Вадим... А ти?..

Я відкрив рота, щоб відповісти, але раптом відчув легкий рух повітря. Свіже повітря потягнуло із діри. Це був запах абсолютної чистоти! Свободи.

“Кватирка! Вона існує. І вона… кличе!”