Писклявий Патрон
Куліси пахли пилом, потом і цвіллю. Очікування натягло нерви, мов тиняву, погрожуючи переламати все її нутро.
Соломія втупилася у щілину між завісами, вдивляючись у гру своїх партнерів.
— Досконало, — видихнула вона, вдивляючись, як Макбет з Банко і відьмами вели розмову.
Серце калатало у вухах, а коліна ніби підгиналися назад. Уже третій акт — і скоро її вихід.
Слова заплутались у думках.
Страшно. А чи так взагалі бува?
Дяка тій заразі, що скосила акторку і її дублерку разом. Соломія готова була молитись на ту ангіну, чи що воно було. Вона так і робила. Молилась. І молитви ті були почуті.
Режисер сумнівне рішення прийняв? Узяв статистку на головну роль? Чи не диво? Чи дійсно відмінити виставу — дорожче, ніж розгрібати тони помиїв від критиків потім? Та хто зна… Але ось він — результат. Початківиця на сцені Театру на Подолі. І роль її — головна.
Амбіції — амбіціями, та й дівка пробивна, але… Леді Макбет? Чи впорається вона?
Сцена велика, глядацький зал забитий, квітів повно. Та тисне все навколо. Як труна.
У першому ряду — Олексій Севрук. Той самий. Легенда, міф і бог театру. Перепустка її в інший світ.
Вона вдихнула. Потім ще раз. І… нічого. Паніка стиснула горло, як залізний дріт.
— Нерви, дитино? — хрипкий голос із тіні пролунав.
Вона здригнулася. Голубкою пурхнула вбік.
У темному кутку стояв дідок. Ледь дихав, мов із пилюки виріс — і вона його назад пожирає. Лиш очі — відблиски ліхтарів. Сяйнули так, що серце ледь не стало.
— Ви хто? — прошепотіла з переляку.
— Просто старий актор. Колись… я був Гамлетом. Тепер — тінню. Й навіть не його. Але ж ми всі тут граємо, еге ж? — усміхнувся криво, пересохлими губами. — Візьми.
Простягнув фляжку. Пошарпану. І тхнуло від неї чимось гіркувато-млосним.
— Здуріли? Я не п’ю. Потім і слова не згадаю.
— Та й я не п’ю. Хіба ж це алкоголь? Це — пам’ять... Ну, може, трошки дещо більше. Ковточок — і тобі полегшає ураз. Вживешся в роль, тривоги зникнуть і розчиниться глядач. І будеш сяяти, як...
— Маячня!
Погляд ковзнув на зал. На Севрука. На квіти. На очікування. Повітря затремтіло від напруги. Чи то її трясло?
Вихопила флягу й випила ковток. Перший. Другий. Третій. Уже й не лишилося крапельки на дні.
Очі підвела — поруч нікого. Ані тіні.
Зате — звук фанфар прогремів. Пора виходити, зачитувати листа від Макбета і починати сцену.
Вона вже там. Позаду декорації. Та сцена вже не та.
Всі кольори полили, а потім враз окреслились, немов би у вісні. Чиї тепер думки у неї в голові? Актори… Чи, може, її слуги? Її он чоловік, її країна, амбіції, гіркота та влада. Усе несеться в дику круговерть.
— Господарю мій, і мій королю! — каже й вірить. Макбет поруч. Її чоловік. Її відлуння.
Мають разом вони ту велич досягти.
Смерть Дункана? Вона змилить той кривавий гріх. Зітре його із них обох — милом.
Вона сміється. Ходить уві сні. Світ змазаний.
— Ось запах. О! Запах крові ще й досі… — вона тремтить. — Усіх парфумів Аравії не вистачить, щоб…
Біль — не в тілі. У самих думках. Світ падає, лускає на щепки.
«Кров. Кров у всьому. У мені. Я є вона!»
Не знає, де низ, де верх, де сцена, де життя. Немає глядачів. Лиш голос, що шепоче:
— Пора. Пора. Пора!
Фінал. Вона у темряві кімнати. Сама. Лиш голос у голові:
— Хай лунає крик… і згасне душа.
Вона бере ножа.
— Душа пішла… Пішла, пішла…
***
Вирізка з «Київ Театральний», випуск №47 «Леді навіки»
22-річна акторка Соломія Петрів здійснила самогубство в гримерці одразу ж після феєричної вистави «Макбет» на Подолі.
Глядачі та критики високо оцінили гру акторки, назвавши її найгеніальнішою дебютанткою століття. Їй пророкували багатообіцяючу кар’єру.
Одразу після вистави дівчина зачинилась у гримерці й розпорола собі горло кухонним ножем, яким збирались розрізати торт.
Судово-медичні експерти не знайшли в крові дівчини жодних слідів алкоголю чи сторонніх речовин. Проте члени акторської трупи стверджували, що перед самим виходом на сцену поруч з нею бачили літнього чоловіка, особу якого не встановлено. За їхніми словами, саме він дав дівчині щось випити з фляжки. На камерах спостереження сторонніх людей не зафіксовано, фляжку так і не знайшли.
Чи дійсно Соломія вчинила самогубство на піку своєї слави? Чи, може, справа в заздрісниках, які їй «допомогли»?
