Bon appétit!

Мама готувалася до приходу гостей ще з самого ранку. Готувала вечерю. Відмінила для цього усі свої плани. Я хотів їй помогти, але як тільки відкрив двері кухні – мене ледь не вивернуло. Двічі. Здавалось, не стримаюсь. Аж присів. Живіт скрутило надто сильно. Мене цей запах ледь не душив. Висів у повітрі як чортів старечий килим. Тільки килим душив би мене пилом, потом і дурнуватою пліснявою, а цей запах — мов згоріла, обсмалена й скисла курка. Хоч і курка тут буде не доречна. Не розумію, що це за м’ясо таке, що так тхне. Ще вдих — і справді виверне. Зсередини все так стислось, що повітря для наступного вдиху забракло. Почалась печія, різко і з лютим пекучим присмаком. Скроні немов стискало зсередини. Боліло. Пульсувало. Побіг з усіх ніг до вікна у спальні. Чисте повітря було благословенням.

— Артемчику, все гаразд? Ти ж хотів мені допомогти.

На маминому фартуху була ще свіжа кров, яку вона витирала із своїх рук туди. В мене аж голова закрутилась. Блювати було нічим. Кишки вже просто скручувало і вивертало так.

— Залиш мене в спокої.

Не хотів я їй грубити. Так вийшло. Вона вийшла.

***

Гості прийшли так раптово, що, від топоту чужих ніг, я здригнувся. Це була сусідка знизу, тітка і її брат.

— А тато затримається?

— Так, — з особливою усмішкою сповістила мені мама.

За столом парувала їжа. Запах кращим не став і взагалі нікуди не дівся. Мені вже здавалось, що старе м’ясо змішали з чимось протухлим, залишили на сонці і подали це на стіл. Мене аж смикнуло. Хотілось цей липкий запах, що вже й присмаком у мене в роті був, видерти, вишкребти із мого нутра і викинути. Я не розумів, чому усім було нормально. Їм смакувало, а я як вилупок сидів за пустою мискою.

— Їж, любий, я старалась.

— Не соромся, тут всі свої, — підхопила тітка.

Мене вивернуло.

— Нумо, я ж так старалась приготувати з тата, а ти… З’їж шматочок.

Коли вона зламала кістку з одної із тарілок — хрустнуло так гучно, що я затулив вуха. Серце божевільно гепало у грудях. Кишки крутило до нестями. Я зрозумів усе, але, коли побіг, було вже надто пізно. Виделка проштрикнула м’язи ноги, увійшла глибоко, а тоді, з силою, мов хижак, роздерла тканини, волокна, живу плоть. Кров хлюпнула на підлогу. Ногу скрутило судомою, і я впав. Інша виделка встромилась мені в живіт — її не витягли. Боліло так, що я не зміг стримати крик. Вереск. Горло пекло, як роз’їдене кислотою. Забулькотав і захлинувся, як тільки мені проштрикнули шию. Повітря не стало.

— Bon appétit, — останній шепіт, що почув я.