Суп

Я завжди думав, що моя смерть буде миттєвою. Куля — в серце, артерію чи голову. Розрив — у повітрі або в окопі. Темрява. Кінець. Але я помилявся. Бо справжня смерть — тягнеться. Вона гниє в тобі, повзе під шкірою мерзенними павуками. І моя почалася з її супу.

Ми загубились у тумані — я і моя група. Шум рації захлинувся. Першим зник Лесь. Потім — решта. І зрештою я. Ліс стирав їх, мов помилки. Я йшов, поки не натрапив на хатину. Тепло, дим із димаря, запах свіжих трав і хліба, що бив у груди так, ніби мені знову шістнадцять і я вдома. Я подумав, що врятований. Вона вийшла мені назустріч — жінка, наче вирізана з уяви: бліда шкіра, кучеряве біляве каре, зелені очі, що ніби вже давно знали мене.

— Зайдеш? У мене є теплий суп, — її голос був шепотом тиші.

Я зайшов. Сів. Їв. Суп був… не просто смачний. Безсоромно досконалий. Він пахнув домом, мамою, дитинством, теплими руками, яких більше нема. Я розплакався над тією тарілкою.

— Спочинь, — сказала вона і доторкнулась до мого чола, щоки. Гладила, як рідна мати.

Я знепритомнів. Прокинувся в сирому підвалі. Прив’язаний до стільця, що іржавів під тілом. Світло лампи болюче сліпило. Повітря було густе від вологи, іржі, крові. І ще чогось — солодко-гнилого. На стінах — руки. Залишки рук. Бризки. Кров, що вже стала чорною. На столі — ножі, шила, банки з рідинами, де щось плавало. Шеврони. З обох країн. Вона стояла біля мене, з лентою, у старій нічній сорочці, що прилипала до тіла.

— Ти прокинувся, зайчику, — її голос розривав простір. Вона усміхалася. Тепло. По-домашньому. Оманливо.

Першого дня вона ламала мені пальці. Повільно. Один за одним. Цитувала вірші французькою. На п’ятому пальці я благав про смерть. Вона поцілувала моє мокре чоло.

— Ще рано, — прошепотіла.

Згодом на моїх виламаних у всі боки пальцях красувались рожеві бантики. Ніжні доторки губ до пальців віддавали пульсуючим болем у інші кістки.

Вона співала. Пісню без слів. Тиху, як маятник над гнилим тілом. Вона не залишала мене навіть у снах. Сідала на коліна, загорталась у ковдру, наживо вишивала стрічками на мені візерунки. Вирізала шматки м’яса — обережно, як м’ясник. Іноді згодовувала мене самому собі. Злилась, якщо мене нудило. Тоді брала голки, встромлювала у ноги. Ламала. Половинки лишались в мені.

— Залишу себе всередині тебе, любий, — шепотіла. Хихотіла. Здавалось її сміх я запамʼятав на вічність.

Я більше не кричав. Голосу не було. Навіть хрипу не міг видати. Нудило від болю, її голосу, її сміху. Я ненавидів її. Сильніше за все в житті. Щодня молився про смерть. Але вона знала, як не дати мені піти.

Час зник. Залишилися тільки «дні Пекла» і «дні Раю». У «Раю» вона відв’язувала мене від стільця, прив’язувала до чогось м’якого. Годувала з ложки. Цілувала руки, щоки. Гладила волосся.

— Люблю тебе, — казала. — Ти мій найкращий слухач.

І тоді я майже забував, що вона — монстр. Не впевнений, що ненавидів її тоді.

***

Одного разу я прокинувся — в полі. Один. Вільний. Рани загоєні. Жодних клятих бантиків. Повітря — живе. Я йшов, сміявся, плакав, кричав від щастя. Але вона була всюди. У відбитках вікон. У скрипі дерев. У подихах вітру. Я спав — вона сідала на мене. Я їв — відчував смак її супу. Вона не пішла. Вона залишилась в мені. Лікарі казали, що я живий, здоровий. Але я не міг дихати. Щось повзало під шкірою. Голки. Я виймав їх сам. Іржаві уламки сипались на підлогу з моєю плоттю. Я роздирав себе, щоб вирвати її. Але її пісня все одно звучала. В мені. З моїх кісток, з моїх легень, з моєї свідомості.

Однієї ночі я побачив її в коридорі. Босоніж. У нічній сорочці. З моїм шевроном у руках.

— Ти все ще пахнеш мною, — прошепотіла. І знову усміхнулась.

Я втік. Через вікно. Знайшов зброю — свою стару, сховану ще в лісі. Вона чекала мене біля зруйнованої каплички. Тримала моє обличчя, вирізане з дерева. Під каплицею — яма. Наповнена такими, як я. Сотнями.

— Ти мій найкращий слухач, любий.

Я навів ствол на себе. Вона сміялась. Ніжно. Як та, що виграла. Було страшно. Я натиснув на спуск. І останнє, що почув — пісню. Не ззовні. Зсередини. Вона співала з моїх легенів, з мого тіла. Вона залишилась. А я помер.