Шурхіт

Ми були вп’ятьох: я, Саша, Лєра, Артем і Влад. Вирвалися в ліс із наметами, подалі від батьків, галасу, світу. День був легкий, як повітря. Жарили сосиски, сміялися, розповідали страшилки. Ми розбили намети неподалік річки. Я спав із Владом, Саша — з Артемом, Лєра окремо. Ніч упала різко, як зашморг. Темрява задушила вогонь. Було тихо, лише ледь чутно плюскотіла вода. Я ворочався — щось не давало заснути. Шурхіт. Ледь вловимий, тонкий, мов подих. З-за намету. Я завмер. Потім — тріск гілки, обережний, ламкий. Влад спав, сопів, обличчя у подушку. Я обережно виліз, узяв ліхтарик. На вулиці — нікого. Тіні дерев витанцьовували у світлі ліхтаря. Намет Саші був зачинений. Намет Лєри — теж.

«Мабуть, білка», — подумав. Пішов до річки, занурив руки у воду. Холод різонув шкіру. Мені здавалося, що під нігтями щось лишилось. Бруд? Земля? Кров? Я вдивився у воду — моє відображення було розмите, обличчя ніби плавало окремо від тіла. Я повернувся і знову ліг. Шурхіт. Тепер у нашому наметі.

— Влад?.. — прошепотів.

Він не відповідав. Шурхіт став гучнішим, перетворився на якесь ковзання, як слиз по тканині.

— Влад, перестань… — прошипів я.

Я не витримав. Вискочив. Світло ліхтаря знову вловило лиш порожнечу. Пішов змити знову руки. Вода знову крижана. Цього разу — трохи каламутна. Я наче мив не руки, а спогади. Повернувся — Влад зник. Намет роздертий, всередині — плями. Темні, липкі плями. Я торкнувся — вони були теплі. Підбіг до намету Саші — порожній. Тканина зім’ята, неначе хтось її гриз. Артема теж немає. Тиша, як у могилі. Тільки вітер шепоче крізь листя. Біжу до Лєри. Відкриваю — порожньо. В рюкзаку — телефон, книжка, її сережки. Вона не могла піти без них. Я кричу. Ліс мовчить. Я знову біля річки. Мию руки. Відчуття, що вода липка, що вона огортає пальці, що вона втягує мене.

Я сиджу біля вогнища. Один. Всі — зникли. Тіло не слухається. Голова важка, очі печуть. Я моргаю… І раптом згадую. Влад схопив мене за руку — я вкусив. Зуби вгрузли в шкіру. Він кричав. Артем тягнув мене ззаду — я вдарив каменем. Раз. Два. Тиша. Саша біг — я погнався. Не знаю чому. Просто потрібно було. Лєра ховалась у наметі. Я чув, як вона плаче. Я відкрив блискавку. Вона кричала. Я — ні. Мої руки знову в крові. Я їх мав мити. Я повинен був їх мити. Щоб не було слідів.

Я сміюся. Дуже тихо. Наче листя шелестить. Наче шурхіт. Сміюся голосніше. Губи розтягуються. Очі мокрі — не від сліз, а від божевілля.

— Це був я, — шепочу. — Весь час.

Я розчісую волосся — під нігтями щось застрягло. М’яке. Світле. Волосся Лєри.

Я клацаю шиєю. Спочатку повільно. Потім різко. Сміх. Сильніший. Ще. Сміюся так, що тіло трясеться. В голові тріщить. У грудях пульсує. Я беру голову в руки. Повертаю. Тріск. Ще. Сильніше. Хрусь. Очі відкриті. Посмішка розтягнута. Тіло падає у вогонь. Темрява. Шурхіт.