Замерзла, братику

Ти йдеш по хиткому містку, залишаючи за собою вервечку кривавих слідів. Босі ступні примерзають до шорстких дерев’яних мостин, кожен крок дається через силу. Холодно. Вода у річці скута тонкою кригою, під якою видніються обриси мертвих тіл.

Нерівно дихаєш, подих перетворюється на хмарку пари, щойно стикається з крижаним повітрям. Твої губи потріскались і кровоточать. Сльози на очах замерзли, вії вкриті інеєм. Ти не кліпаєш, не озираєшся. Не хочеш бачити.

Потрібно перейти через міст. Чому так боляче? Твої нігті поламані, долоні та руки вкриті саднами.

Спогади прокидаються. Не послідовно, уривками. Спочатку — каміння, що у тебе жбурляли. Сповнені ненависті лиця твоїх односельців: людей, на чиїх очах виросла. Людей, що засудили, навіть не вислухавши.

У покинутому млині біля цвинтаря мешкав упир. Колись селяни уклали з ним угоду: дозволили жити й полювати, але заборонили з’являтись в селі.

Ти б не пішла до нього, якби не брат. Мишко хворів. Згасав, мов свічка. Остання надія — упир. Казали, за життя він був відьмаком.

«Знахарем», — поправив він.

Його шкіра пахла зів’ялим листям, рухи були чіткими. Ти пообіцяла «що завгодно», аби брат вижив. Він погодився.

Мишко одужав. А ти розплатилась кров’ю. Спершу боялась, але не тікала. Бачила, як видовжуються його ікла, як чорнота заливає очі. Він пив жадібно, але обережно. Потім відпустив.

Ти повернулась. Щотижня приходила, даючи йому втамувати голод. Зробила б більше — та він не просив, а ти не наважувалась запропонувати.

Тебе витягнули з ліжка вдосвіта — у самій сорочці, босу, простоволосу. Тіло трусило від холоду. Від страху.

— Хвойда! — тітку Варвару перекосило.

— Злягалася з упирем — сама упириця!

Хтось кинув камінь. Ти впала, затуливши голову. У тебе летіло каміння та грудки змерзлої землі.

— Не чіпайте її! — дзвінкий голос брата примусив людей замовкнути. Лише на мить.

Він обійняв тебе, намагаючись захистити. Ти сподівалась, що його не скривдять. Та шал у їхніх очах не згасав. Каміння полетіло й у нього.

— Зупиніться! — крикнула, побачивши кров на братовому чолі.

Випросталась, притискаючи Мишка. Більше нічого не встигла: голову розкололо від болю. Тебе поглинула чорнота.

Ти прокинулась у власній могилі. Вибралась на поверхню, ламаючи нігті. Земля промерзла, тебе полінувались закопати глибоко. Які недалекоглядні.

Їм пощастило, що ти хотіла лиш забрати брата та піти геть.

Сніг обпікав холодом. Шлунок зводило від голоду.

Першою побачила тітку Варвару — мертву. Далі — ще тіла. Горлянки розірвані, жах на обличчях. Упир напав? Розлютився, що забрали іграшку?

«Мишко…» — думка примусила бігти. Не розбираючи дороги, ранячи стопи об гострі камінці.

Зупинилась біля річки. Найбільше боялася — впізнати у трупах худорляву фігуру брата. Кілька кроків через місток долала цілу вічність.

Село здавалося мертвим. Але відчувала: за зачиненими дверима хат червоною ниткою билося життя.

— Братику! — постукала у вікно. Зайти самій було несила.

«Невже не чує?»

Почув. Вибіг із хати, обійняв.

— Сестричко, — захлюпав носом, — жива!

Посміхнулась, обійняла сильніше.

— Така холодна…

— Замерзла, братику, — говорити важко. — Як ти?

Відсторонилася, щоб роздивитися його обличчя: все в синцях та саднах. Твоє, мабуть, ще гірше.

— Мене зачинили у коморі. Нещодавно вибрався. Побіг до твого упиря за допомогою… А там — всі мертві. Злякався, вирішив дочекатися ранку.

Молодець. Не ризикував даремно.

— Це ж він їх вбив?

Кивнула. Хто ж іще?

— Через тебе?

Відвела погляд.

— Сестричко, що з тобою? — він тремтів.

А ти — ні. Все твоє єство, уся увага зосередилась на одній-єдиній точці. Тонкій жилці, що пульсувала на шиї брата. Рот наповнився слиною і власною кров’ю: ікла видовжились, прокололи губу.

Брат відсахнувся. Дивився з острахом. Спочатку не зрозуміла, що боїться він саме тебе. Потягнулась до нього. Не схопити — обійняти, заспокоїти. Він позадкував. Невже не тямив, що ти швидше відгризеш собі руку, виб’єш зуби, ніж скривдиш його? Кого завгодно — тільки не його. Але не змогла вимовити ні слова. Не встигла.

Інстинкт наказав діяти. Підскочила на рівні, застигла з витягнутими руками та благанням у погляді. Тебе це не врятувало. Мишко не зупинився, а ти — не захотіла його спиняти. Іржава сокира цілила у серце. Біль був нестерпним, але смерть не прийшла. Лише темрява.

Його сльози падали на твоє обличчя, обпікаючи. Ти розплющила очі, що палали темним вогнем. Вхопила руками його зап’ястя, потягнула на себе. Вп’явшись зубами в шию брата, ти востаннє почула його подих. І вперше — власний справжній голос: голос голоду, що вже не потребував дозволу.