Не стукайте!

Квартира на восьмому поверсі панельної дев'ятиповерхівки пахла нафталіном. Сталіна Якимівна стояла у дверях, закутавшись у шаль. Очі байдуже дивилися з-під окулярів. Вона простягнула Ромі ключі.

— Тільки не стукайте! Ніколи, нікуди!

Рома посміхнувся.

— Сусіди злі? Чи ви про барабашку?

Стара похитала головою.

— Про ваші життя.

Леся зайшла всередину. Меблі часів брежнєвського застою. Килим на стіні, сервант з кришталем… Звичайна квартира самотньої бабусі.

Настала ніч. Нагорі ввімкнулася музика — наче сусіди тільки чекали, коли знизу ляжуть спати, щоб влаштувати гучну вечірку.

Жіночий вереск. Сміх. І баси, що пронизували до кісток. Леся закрила вуха подушкою.

— Не можу заснути! А мені зранку на чергування! Ти ж мужик, іди розберися!

Рома накинув халат і піднявся. На дев'ятому поверсі музика лунала крізь двері.

Рома подзвонив. Тиша. Він почав стукати кулаком.

— Гей! Ви здуріли? Третя ночі!

За дверима пролунав сміх.

Рома забарабанив уже ногами.

— Зараз поліцію викличу, виродки!

Ніякої реакції. Він повернувся додому, лаючись. Набрав 102.

— Поліція. Черговий диспетчер.

— У нас п'яниці кричать! Висилайте кого-небудь!

— Сьогодні неділя. Багато викликів. Вільних екіпажів немає. Спробуйте домовитися з сусідами самостійно.

— Та пішли ви…

Рома взяв ополоник і почав стукати по батареї. Тук-тук-тук!

Музика затихла.

А потім… тук.

Зі стіни. Поруч із шафою. Тук-тук.

Леся здригнулася.

— Не стукайте… будь ласка…

Тук-тук.

Стукіт не припинявся. Рома пішов до сусідів.

Першим виявився заспаний чоловік.

— Ніхто не стукав. Ми спимо. Вам почулося.

Іншу квартиру відчинила бабуся з тремтячими руками.

— Юначе, у мене гіпертонія! Не знущайтеся!

Рома повернувся у квартиру. Стукало вже з двох боків.

Леся закрила вуха ватою, але стукіт пронизував до кісток.

— Голова болить… Мені завтра на добу…

— А мені на нічну.

Стеля заскрипіла. Потім почало стукати уже з трьох боків. Рома в розпачі закричав:

— Заспокойтеся! Досить стукати!

У відповідь — хихикання. Сухе, іржаве, наче зі старого колодязя.

Дзень! Зі столу впала чашка і розбилася. Потім — склянка. Леся розридалася. Рома гукнув:

— Покажися!

Мовчання.

— Гаразд. Хочеш грати? Стукни двічі, якщо «так». Тричі, якщо «ні».

Тук-тук.

— Ти людина?

Тук-тук-тук.

— Навіщо стукаєш? Хочеш, щоб ми звідси пішли?

Тук-тук.

— Можеш дати нам виспатися?

Тук-тук-тук.

Леся скрикнула:

— Ти знущаєшся?!

Тук-тук.

І знову хихикання. Тепер з усіх боків.

— По голові собі постукай, придурок! — верескнула Леся.

І тоді зі стіни, суміжної з кухнею, вийшов прозорий дідуган. Волосся скуйовджене, борода-мітла, в якій щось ворушилося. Очі — два вогники. Він встав посеред кімнати та почав стукати себе по лобі: тук-тук-тук!

Він плакав. Леся зіщулилася від страху. Рома не знав, кричати чи мовчати.

А старий усе стукав. По голові. По підлозі. По стінах. Потім знову по голові.

Він стукав, поки не настав ранок. Стукав по собі. По повітрю. По стінах.

З кожним ударом його лоб темнів.

З кожним “тук” на лобі росли тріщини, розходилися, як коріння в сухій землі.

Тук...

Тук...

ХРЯСЬ!

Його голова розкололася, наче глиняний горщик. Очі спалахнули моторошним вогнем. Рот розтягнувся в неприродному вищирі до вух. З розколотого черепа повалив густий чорний дим. З диму потягнулися нитки — довгі, липкі, як мацаки. Вони падали на підлогу, повзли до стін…

З диму вилетів рій мух, а на підлозі почали звиватися личинки. Вони ворушилися в ритмі того самого стукоту. Рома, тремтячи, кинувся до вимикача.

Клац.

Світло спалахнуло — і на секунду все зникло.

Але в кутку… лежала шаль. Та сама, з бахромою. Зім'ята, з темними маслянистими плямами, як від машинної оливи або… чогось гнилого.

— Це… — прошепотіла Леся, не вірячи своїм очам. — Це її?

Рома підняв шаль двома пальцями. Вона була тепла.

Під нею щось заворушилося.

Він відсмикнув руку.

З шалі виповз черв'як. Потім другий. Третій.

Їх було багато. Вони ворушилися, ніби шукали вихід.

— Боже, — прошепотіла Леся. — Вона що, була вже мертва?

Рома повільно підійшов до дверей.

— Треба тікати, — прошепотів він. — Терміново.

Але як тільки він поклав руку на дверну ручку…

ДЗИНЬ!

Вони завмерли.

ДЗИНЬ.

Хтось був зовні. Хтось знав, що вони тут.

Рома повільно відчинив двері. На порозі стояла Сталіна Якимівна.

Та сама шаль. Ті самі очі. Але обличчя… не те. Воно тануло, як віск. З-під шкіри проступали жили. Крізь губи — черв'яки.

— Я ж попереджала, — сказала вона потойбічним голосом. — Не можна стукати!

Рома зачинив двері. Але зсередини, з усіх чотирьох стін, пролунав стукіт. А потім — тихе хихикання з-під підлоги.