Крізь прочинене вікно

Ти вже й до цього ставала приймачем, а тепер не тільки твої тіні спостерігають за тобою, обережно нависаючи, поки ти у напівсні, не здатна поворушитися, сприймаєш, чи то пак створюєш те, що знаходиться за порогом.

Тепер люди пропадали частіше, більш помітніше. Ходили чутки, що їхня свідомість слугувала високій ідеї, яку зрештою, ніхто не міг осмислити остаточно. Тож поки ми досить успішно імітували продовження звичного життя, ті, інші, вони зникали через нашу недосконалість, чи навіть гріховність. У якомусь сенсі, ми були менш чутливими, адже залишалися тут, цілісними, видимими, поки вони були там, - вибраними, подвійними. Чи був це їх власний вибір, чи прагне свідомість повернення, чи прагне повернення щось інше?

Ходили чутки, ніби реальність дала тріщину, але поки ми намагалися зʼясувати причини і спрогнозувати наслідки, замість тих, хто полинув, почали з'являтися інакші, які начебто були тут завжди. Проте, їхні очі свідчили про події, яких ніколи не було насправді. Це під'їдало реальність, мов іржа, оголювало грані, поки на поверхні виміру проступили кістяки тварин, що населяли його раніше. Ніби творець на мить збожеволів, втратив контроль, сплутав нитки, перестав сприймати сенс малюнків на склепінчастих сводах. Відтак, сяйво стало просто сяйвом, світи - мертвими, люди - ґолемами. По реальності розповзалися тріщини, утворилися хибні проходи між світами. Душа відкинула тінь.

Вона сама собі розповідала казки, запліднювала, народжувала, була тією, що гойдала і гойдалася у колисці, була тими, про кого розповідала, й тими, хто ці казки слухає досі...

Там, у прадавньому світі, у сирій предковічній матерії, вона відкидає німотні тіні, тіні древніх мертвих душ. Та чи продовжують вони, несвідомі, впливати на наш вибір залишатися там чи тут? Хто з людей потравляв на поріг її тіні, переступав через той поріг, ставали часом, що злинає крізь прочинене вікно. Забуваючи себе, ніби й не існували ніколи, дзеркалили, марили, зовсім непомітні, напівпрозорі, розщеплені свідомості... Вони линули, не помічаючи власної присутності. Там, за порогом, усе починало здаватися чимось інакшим, навіть власні думки і враження. Речі, на які звертаєш увагу, перетворювалися на щось інше, поки за ними не відкривалися світи. Чи були вони справжніми? Були, в одному з них, я знайшла свої щоденники, які спалила. Тіні здійснювали мої бажання. Мої?

Прокинувшись, я марила безкінечними світами, я забула фрагменти себе там, у втрачених щоденниках. Прокинутись? Піти від нього? Якщо залишуся ще на трішки, стану такою ж порожньою, як він.

Розділити свою свідомість, залишити свою реальність, і ніби то й померти, а потім повернутися. Він цього навіть не помітить, він і сам забув себе. Та й ніхто ніколи не помічав, що сам повертався інакшими. Тож я просто почала сприймати дещо, іншу реальність, яка спонтанно обрала мене, і я стала їй належати, її тінь стала моєю власною, і зовсім немає чого лякатися - це всього лише тінь, протяг між світами.

Я й досі та маленька дівчинка, що сидить біля котловану, тримає за руку хлопчика, який потім, коли виріс, помер. Я й досі там, вдивляюся разом з мертвим хлопчиком у пащу порожнечі. Перед нами розверзалися усі можливі дійсності, і спільні думки мали створювати нові, та ніщо не вабило звідти, ніби хтось зачинив двері зсередини тих вимірів. Якщо ти знав когось, хто потім помер, ти міг відчувати, що він ніби був порожнім всередині завжди. Зрештою, це все лише декорація, і вийшовши з внутрішнього дворику в будь-які двері, або пролізши крізь прочинене вікно, я опиняюся у сяючій пустці.

Страх - це коли ти забуваєш, що саме з тобою не так, потрапляєш у пастку власного недописаного оповідання, і тепер не годен усвідомити, хто є його творцем. Світ більш крихкий, ніж нам здається. Реальність розпадається на окремі епізоди, мов ртуть, розколюється до кожної окремої свідомості, спроможної втримати в собі її інтерпретацію. Я загубилася у кількості снів.

Дні спливали, час злинав крізь прочинене вікно, то прискорювався, то знову западав у вічність, то застигав на дні котлована, а я й досі не знаю, чому ми продовжуємо любити мертвих, що залишають тут, у темній ямі, свої пусті оболонки. Я непомітно для себе перестаю прокидатися від усвідомлення того, що він пішов, і зрештою, не залишиться жодного свідка сяйва нашої з ним любові, що відкидає таку довгу-довгу тінь у порожнечу, допоки знову не заглибить світ у хаос.